В статті "Поезія і неґативність" (Semeiotike, p. 246 sq) Юлія Крістева найближче підходить до розпізнання форми поезії, навіть якщо забобонна віра в "матеріялістичне виробництво" смислу змушує її переводити поетичне в площину семіотичного порядку і цензурувати його як радикальну альтернативу.
Вона стверджує амбівалентність (а не просто неоднозначність) поетичного значеника: він заразом конкретний і загальний, він включає в себе водночас і тверження (лоґічне), і заперечення, він висловлює одночасність можливого й неможливого, — далекий від постулювання "конкретне versus загальне", він висаджує в повітря цю розділеність концепту: бівалентна лоґіка (0/1) скасовується через амбівалентну лоґіку. Звідси ж випливає особлива неґативність поезії. Бівалентна лоґіка, лоґіка дискурсу, базується на запереченні у внутрішній площині судження, вона виступає основою концепту і його еквівалентности самому собі (значеник є тим, чим він є). Поетична неґативність є радикальною неґативністю, котра обіймає саму лоґіку судження. Тут щось і "є", і не є собою: утопія (в буквальному сенсі) значеника. Вивітрюється еквівалентність речі самій собі (а також, звичайно, і суб'єкта). Отож, поетичний значеник становить той простір, де "Не-буття переплітається з Буттям, і таким чином, що це геть збиває з пантелику". Однак існує небезпека, — і її видно в статті самої ж Крістевої, — прийняти цей "простір" за ще одну топіку і це "переплетіння" за ще одну діялектику. Небезпека заповнити цей простір всіма фіґурами підміни: "Метафора, метонімія і всі тропи загалом вписуються в простір, який окреслюється цією подвійною семантичною структурою". Небезпека метафори, себто знову ж таки її позитивної економіки. У прикладі, що його наводить Крістева ("любострасні меблі" в Бодлера), поетичний ефект постає не з доданого еротичного смислу, не з гри додаткових фантазмів, ані з якоїсь метафоричної чи метонімічної "цінности". Вона випливає з того, що в короткому замиканні цих двох слів меблі вже перестають бути меблями, а любострастя любострастям, меблі стають любострасними, а любострастя — мобільним, себто нічого не залишається від розділености цих двох полів смислової цінности. Жодне з цих слів саме по собі не відзначається поетичністю, а їхній синтез тим більше, — й тільки розчинившись одне в другому, вони набувають поетичности. Немає ніякого відношення поміж втіхою (поетичною) і любострастям як таким. В любовному задоволенні любострастя є всього лиш любострастям, а розчиняючись у меблях воно стає втіхою. Те ж саме відбувається і з меблями, що анулюються через любострастя: тут спостерігається те ж таки обернення, що усуває властиві позиції кожного з елементів. Саме в цьому сенсі й належить розуміти формулу Рембо: "Це правильно буквально й у всіх смислах".
Метафора є всього лиш перенесенням з одного поля смислової цінности в інше, аж до "поглинення в повідомленні множинности текстів (смислів)". Поетичне ж передбачає оберненість одного поля в інше, а отже, й анулювання відповідних смислових цінностей. Тоді як в метафорі смислові цінності змішуються, взаємно накладаються, інтертекстуалізуються під час "гармонічної" гри ("таємних акордів мови"), то за поетичної утіхи вони анулюються — радикальна амбівалентність є не-валентністю.
Отож, у Крістевої спостерігається накладання радикальної теорії амбівалентности на теорію інтертекстуальности і "множинности кодів". Поетичне при цьому відрізняється від дискурсу лише "нескінченністю свого коду" — це "множинний" дискурс, а дискурс як такий становить собою всього лиш скрайній випадок монолоґічного дискурсу, себто дискурсу єдиного коду. В загальній семіотиці є місце для обох типів дискурсу: "Семіотична практика слова [дискурс] є всього лиш одною з можливих семіотичних практик" (Semeiotike, p.276). Семаналіз має враховувати їх усіх без винятку, себто брати до уваги нередуктивність поезії, а водночас і не зводити до неї лоґіку знака. Він повинен утворювати "нередуктивну типолоґію множинности семіотичних практик". Спостерігається нерозривне злиття різних лоґік смислу: "Функціювання слова просякнуто параґраматизмом, так само, як функціювання поетичної мови обмежено законами слова" (Ibid., p.275).
Тут спостерігається така ж двозначність, як і в Старобінскі, коли він пише про Соссюра: обопільна толерантність поетичного і дискурсивного во ім'я універсальних правил мови (в даному випадку во ім'я "істинно матеріялістичної" науки, що зветься семіотикою). Насправді ж це редуктивна, репресивна позиція. Адже між поетичним і дискурсивним існує не лише відмінність двох артикуляцій смислу, — між ними існує радикальний антаґонізм. Поетичне — це не "знакова інфраструктура" (порівняно з ним дискурс, напевне, мав би бути "суперструктурою"?) А дискурс, лоґос є не просто окремим випадком у нескінченній кількості кодів — це його величність код, що кладе край нескінченності, це дискурс замикання, що кладе край поетичному, пара— й анаґраматичному. І навпаки, через його руйнування і розбивання мова знову набуває можливости бути "нескінченною". Насправді ж, термін "нескінченність кодів" дуже кепський: саме він дає змогу накладати одне на одне єдине і нескінченне в "математиці" тексту і розподіляти його в тому самому ланцюгу. В термінах несумісности й антаґонізму слід було б сказати: саме під час деструкції цього дискурсу мова знову набуває можливости амбівалентности — це і є революція поезії по відношенню до дискурсу, й одне може бути лише смертю іншого.
Семіотика — це всього-навсього більш витончений спосіб нейтралізувати радикальність поезії і порятувати геґемонію лінґвістики (яку охрестили "семіотикою"), причому не просто анексуючи поезію, а ховаючись за ідеолоґією "множинности".
*
Руйнація лінґвістики через поезію на цьому не зупиняється — вона ставить питання про те, чи важать що-небудь правила мови навіть у тій площині, на котру вони поширюються, себто в панівній сфері комунікації (так само поразка політичної економії у її спробах описати минулі суспільства рикошетом призводить до запитання, чи важать що-небудь її принципи для нас). Справді, безпосередня практика мови в чомусь суперечить раціональній абстрактності лінґвістики. Про це добре пише О. Манноні в своїй праці "Еліпсис і межа" (розділ "Ключ до уявлюваного", стор. 35): "Лінґвістика народилася з межі, яку вона провела поміж позначником і значеником, і виходить на те, що вона ризикує загинути від їх об'єднання, — котре й повертає нас до повсякденних житейських балачок". Саме ця соссюрівська межа і дала змогу здійснити докорінне оновлення лінґвістичної теорії. Таким же чином, на основі концепту матеріяльного базису, що протиставляється "надбудові", побудував свій "об'єктивний" і революційний аналіз суспільства й марксизм. В основі науки лежить контраст. Так само з розрізнення поміж теорією і практикою постала "наука" й раціоналізація практики — орґанізація. Будь-яка наука, будь-яка практика триває доти, доки триває цей контраст. Діялектика всього лиш формально впорядковує його, однак розв'язати не може. Діялектизувати базис і надбудову, теорію і практику або ж позначник й значеник, мову і мовлення — все це марні спроби тоталізації, адже наука живе їхньою розділеністю (контрастом) і з нею вмирає.