Симон-різник

Сторінка 8 з 9

Дімаров Анатолій

Тричі на день йому приносили їжу (Кох не хотів, щоб його щойно придбаний "кінь" підупав на силі), а воду пив з відра, що з нього напували коней. Спав же Симон просто на підлозі, просякнутій кінською сечею (Кохові не потрібний був чистий єврей, чим брудніший він буде, тим смішніший, наочне втілення "ницої" єврейської раси), і за ті кілька діб просяк наскрізь сечею, а подраний у таборі одяг "овсім перетворився в лахміття.

— Гут,— сказав задоволено Кох, коли Симона вивели суботнього ранку та й упрягли в маленький візок.— Подивлюсь, на що ти здатен, еврею. Будеш старатись як слід — справлю тобі новий одяг.

Сам у новому мундирі, білих, як сніг, рукавичках, в блискучих хромових чоботях, висадив на візок свою тушу во-сьмипудову,— візок аж затріщав, осів на колеса,— взяв в одну руку батіг, в другу віжки, скомандував двом солдатам, що тримали Симона в голоблях: 4

— Пускайте!

Солдати, давлячись сміхом, відскочили. Свиснув батіг, і Симон повіз Коха за місто.

Біг цілу дорогу учвал, бо, як тільки переходив на крок, безжальний батіг в’їдався у тіло. І навіть тут доля не змилостивилась над Симоном: Кох звернув на Троєщину. Загнано дихаючи, Симон біг знайомою вулицею, бачив знайомих людей, що відразу ж ховалися, не в змозі знести це видовище, бачив свою садибу, що випливла йому назустріч, і серце його забилося так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Чим ближче підбігав він до рідного дому, тим більше чекав, що от-от відчиняться двері і вибіжить Бася, а за нею й сини. Він чекав на це, а разом і боявся цього, боявся, що Бася з синами не витримає, кинеться до нього, і тоді оцей нелюд, оця розжиріла свиня перестріля їх усіх. Він хотів їх побачити, глянути хоч одним оком і водночас молив бога, щоб вони не вибігли надвір.

Бася не вибігла, не з’явились і сини, хата пропливла мимо, сумно світячи вікнами ("Вікна! Чого вибиті вікна?"), він боявся подумати про лихе, що сталося з синами і Ба-сею,— вперед, єврею, вперед! — свистів батіг, і Троєщина лишилась по?аду.

Він вибіг на околицю і зупинився.

Тут стояло кілька пасажирських машин, біля них товклися військові. І ще стояв поруч такий же легенький візок, а в нього впряжена була не людина, а тонконогий рисак. Німці одразу ж оточили Симона, залунали вигуки, сміх, вони щось говорили, дуже смішне й веселе, регочучи як на-віжені, потім Кох, який встиг злізти з візка, взяв Симона за шлею, підвів і поставив поруч з рисаком. Він явно хвилювався, піт так заливав його тлусте обличчя, що й комірець потемнів, товсті пальці тремтіли.

— Слухай, єврею, сюди,— сказав Кох тонким жирним голосом.— Ти повинен зараз обігнати оцього коня. Тому будеш бігти як скажений. Інакше ти пожалієш, що й на світ народився.

Поправив на Симонові шлею, сів у візок. Натягнув віжки. В сусідній візок теж сів один з офіцерів.

Потім ще один офіцер вийшов трохи наперед, підніс догори руку з пістолетом:

— Ахтунг!

Тріснув постріл, рисак зірвався з місця. А Симон вріс у землю.

— Вперед, скотино жидівська! Вперед!

Кох смикав щосили віжками, періщив батогом. Симон нахилив тільки голову, щоб не вибило йому очі, і не ступив і кроку. Свистів батіг, люто лаявся Кох, підступали розчаровані німці.

— Я знаю цю кляту породу,— сказав один з них.— Марно старатись його зрушити з місця. Краще пристрелити.— Він дістав пістолет, вставив дуло Симонові у вухо. — Стріляти?

— Не треба! — закричав перелякано Кох.— Будь я проклятий, якщо не вимуштрую цю скотину!

Німець здвигнув плечима, з явним жалем заховав пістолет.

— Слухай, юдо, сюди! — сказав Кох, завівши Симона в стайню; батожив до сьомого поту.— Я тебе муштруватиму щоранку. Ти, юдо, або виграєш мені приз, або подохнеш! Тільки тобі більше не вдасться зробити з мене посміховисько!

Того вечора його вперше не нагодували на ніч. Але Симон і не хотів їсти: пекло, боліло всф тіло, нещадно одшма-гане Кохом. А ще дужче пекла й боліла душа. Що сталося з Басею? Що сталося з синами? Де вони поділись? Одна й та ж картина спливала перед його внутрішнім зором: ота хата з порізаними покотом дітьми й дорослими, і як він її од себе не гнав, вона знову і знову виникала перед ним. І коли врешті під ранок заснув, йому приснилася його власна хата, і Бася, й сини з перерізаними горлами.

Прокинувся весь у сльозах. Довго сидів, похитуючись од нестерпного душевного болю, і в ньому разом з кривдою, разом з тугою по сім’ї горіла думка про помсту.

Кох сам зайшов уранці до стайні, приніс повний казанок супу навпіл з жирним м’ясом.

— Я вчора погарячкував трохи, єврею,— сказав він примирливо.— Але ти сам в тому винен. З мене тепер сміються всі мої колеги. Бери, їж, я накажу годувати тебе ще краще. Ти наллєшся силою, і ми обов’язково виграємо приз. Чи не так?

Симон мовчав одвернувшись. Потім, пересиливши себе, запитав:

— Де моя сім’я?

— Ти втратив сім’ю? — в свою чергу спитав Симона Кох.— Розумію, розумію, твоя сім’я, мабуть, попала під акцію. Я тут безсилий тобі чимось допомогти. Єдине, що я зможу зробити, це підшукати для тебе гарненьку єврейку. Ви збудуєте нову сім’ю, бо я відпущу тебе, якщо виграєш приз. Подумай над цим, що я тобі щойно сказав. Ти розумний єврей і не захочеш безглуздо померти. Ну, їж суп, бо завтра виїдемо на тренування.

Кілька днів Симон терпляче возив Коха за місто. Кілька днів він бігав з усієї сили, бо Кох хотів пересвідчитись, що таки виграє приз. Симон уже знав, що він зробить із Кохом, чекав тільки тієї хвилини, коли вони знову опиняться в Троєщині. Йому хотілося, щоб усе те побачили люди, які стали свідками його ганьби.

І настала знову субота, і Кох у парадному своєму мундирі, при кинджалі й пістолеті, із автоматом, урочисто всівся у візок.

— Тихше, тихше, єврею! — тепер уже він стримував Симона.— Ти можеш вибитися з сил.

Завидніли знайомі хати, відкрилася площа. Замигтіли обличчя людей, випливла його хата з проваллями вікон. І Симон, добігши до хати, рвонув набік голоблі, перекинув візок разом з Кохом.

Зірвав шлеї, оглянувсь. Візок накрив Коха, стирчали тільки чоботи та крутилися колеса. Боячись, що він убив Коха, Симон підважив візок, відкинув його набік.

Кох лежав навзнак, лежав і безтямно водив очима. Кашкет його гел злетів: голова здавалась неправдоподібно малою порівняно з велетенською тушею. Не чекаючи, поки він отямиться, Симон висмикнув з кобури пістолет, дістав з піхов кинджал.