І валили ходом хресним,
I йому творили меси.
Хто ж вас тяг — повiдай чесно, —
Всiх за язика?
Ну! Чия рука?
…………………………………………….
З
— Ач, ми як заговорили! —
Чорно вдаривши у крила,
Аж затiпавсь крук. —
А ходи сюди, промовцю.
Вiдступись на пiвстолiття,
Саме в тридцять сьоме лiто,
І повiдай:
що це?
Дивися i слiпни:
у страдницьку путь
Народного маршала бранцем ведугь.
Обiрванi з м'ясом,
висять нагороди,
Ще вчора — народний, вже — "ворог народу"
Сьогоднi.
А де ж твiй народ?
Е нi, не вiдводъ свого погляду в Кут:
Народного вчителя —
в'язнем ведуть
За те лиш, що мову плекав твого роду,
Ото й сподобився на "ворог народу".
То де ж твiй народ?
Чому ж твої очi скакають,
Як ртуть?
Дивися!
Впiзнав?
Твого діда ведуть
За те, що (ну й пам'ять у них!)
в тридцять третiм,
Рятуючи рiд вiд голодноi смертi,
Сховав зо три жменi вiвса з недороду,
Здобувши на старостi — "ворог народу".
Так де ж твiй народ?!
Чому ж вiн, зашивши переляком рот,
Спiвучий та добрий,
нiмує, мов риба,
Чи, в погрiб забившись,
налякано клiпа
i шепче сусiдовi крадьки в рукав:
"Та вiн же не винен,
а ,, ворон"... украв".
Оце твiй народ?!
А вашi ж дiди
починались красиво, як день,
Як ранок вселюдський, вони, молодi.
починали!
Яких вони свiтовi надарували пiсень, Яку вони мову,
розбивши закови упень,
Вписали в державнi Богдановi унiверсали!
Вони своїх коней пустили не вчвал,
І вiдстань, i час подолали
а в галоп.
в єдиному летi:
Воскреслi з болiт Берестечка, взяли Перекоп,—
i досi вiд захвату — сльози в зiницях
планети!
Якi в них буди Наливайки,
Сiрки,
Богуни!
Який у них гетьман родився, щоб їх освятити!
О, знали б високi, як низько падуть їх сини, —
Вонн ще в колисцi волiли б себе задушити!
4
Та хто ж ти врештi?! І з яких болiт
Явився, враже?! За яким це правом
Клюєш в ребро, де так менi болить,
Що кров скипає сизим переплавом?
І хто тебе послав чинити суд
Над волею моею безборонно,
Так, нiби ти єдиний знаєш суть,
Так, нiби ти один — закон в законi?!
–Чого це ти раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Який ще там ворон? — зайшовся до слiз. —
Твiй ворон давно, мов колiно, облiз.
Ти стiлъки його по катренах тягав,
Що вiн перевiвся на зайвий тягар.
I навiть маля, розжувавши твiй вiрш,
Сприймає його за курча — i не бiльш.
Я — з'ява страшнiша. Я — з костi твоєї
І шкіри.
Колись величавсь песимiзмом i вельми
Цінивсь,
Так ти ж мене зраджував стiлъки, що,
втративши вiру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка —
Цинізм.
………………………………………………….
— Невже ж ми всi, — я вже волаю в пам'ять.—
Невже не той обрали шлях i брiд?
Невже ж дiди, конаючи на палях,
Не виправдали на землi наш рiд?!
— Ти знов хитруєш утекти
Вiд сповiдi в дiдiвську славу?
Так то ж вони дiстали право
Людьми назватись, а — не ти!
Хiба ж не я… хiба ж не ми
У рукопашному стремлiннi
В космiчнi гони безгомiннi
Ішли одчайно проти тьми
Непiзнаного, щоб пiзнати
Таїнь свiтiв надсвiтлових,
i умирали, як солдати,
В ядрi розлущуючи атом
задля живих!
–Задля живих?! — Вiн звивсь,
як вурдалака,
i в божевiльнiм реготі осiв:
— Спасибi ж вам за попiл Нагасакi
Від iменi грядущих Хiросiм!
Та хто ж вам видав дозвiл, волохатим,
Що ледве злiзли iз дерев на твердь,
Лапищами терзать невинний атом
І, в зраненому, розбудити смерть?!
Нездарнi лад навести в рiднiй хатi,
Ще не пiзнали таїнства огню,
А вже до нъого тягнетесь, рукатi,
Щоб землю з небом випалить на пню!
Чи вам одним земля — у нагороду
Що ви й прибрали всю до рук?
На неї мають право вiд природи
Роса i сарна, соловiй... i крук.
Трощiтъ себе до атомного пилу,
Гребiть судомно золото до ям,
Та не тягнiть же землю у могилу
Вона дарована не тiльки вам!
(Квiтка стояла так грацiозно. Нiжка
в грайливiм па.
— Тiльки ж чому це пiд віями сльози? —
Я запитав у пании.
–Хто вас образив? Де ваша хустка?
Тихо торкнув мiзинним.
...Скриппула жерстю синя пелюстка.
Сухо розпавшись тлiном.
Божа коровка — мов короговка,
Радiсть яка малечi!
А придивився — лиш оболонка
Мертвої порожнечi.
Сiв на травинку коник, як понi.
Вусики пружать в парi.
Мав упiймати диво в долонi —
Нiжки сухi вiдпали.
Клени на майсъке вибрались вiче
Похизуватись клечанням.
А придивився: жовтi, як свiчi,
В присмерку поминальнiм.
— Хто ж це накоїв? — стиснуло горло.
Сиво мовчало груддя...
Вдарив у скроню каменем ворон:
— Люди!)
...Отямився.
Зв'язав уривки нитi
Розмови.
Повернувсь вiд забутгя:
— Ти змiшуєш в одне усе на свiтi, —
І нас, i їх женеш пiд каятгя
Однакове
Але ж не ми пiдпалювали хату
У Хiросiмi з ядерних трутiв.
Чому ж ми мусимо покутувати
Чужi грiхи?..
Вiн люто протруїв
Мене пекелъним оком.
i цинiчно
Уже й не каркнув — змiєм просичав:
— А хто ж мене, слiпого, научав,
Що всi ми — люди? i права довiчнi
На рiвнiсть нам природа воздзла,
Яка б у тебе шкiра не була, —
Нам важитъ тiльки те, що ти —
Людина,
Що спiлъний дiм усiм —
земля єдина.
І нам за неї, як за матiр дiтям,
Щомитi звiтувати перед свiтом
Без позиркiв на раси й колъори,
На гербовi печатi й прапори.
Куди ж ти дививсь,
коли дiти твоєї надiї,
Руйнуючи спокiй iще праслов'янсъких
пластiв,
Заклали реактор, як мiну повiльної дiї,
Пiд саму колиску твоїх однокровних братiв!