І понині сидить отак той розбійник на самому дні своїх смітників і смітниць, горами паперу накритий, а в півмороці пивниці найчистішою іскоркою б'ється й тремтить діамантове писальце, нотуючи все, що Демон Другого Порядку вилущує з атомних танців повітря, яке струмує крізь дірку в старій бочці, і довідується нещасний Мордань, затоплюваний інформаційним потопом, безконечні подробиці про помпони й терикони і про власну пригоду, отут нами описану, бо й вона перебуває десь на котромусь кілометрі паперової стрічки — як і багато інших історій та передбачень долі, усього сущого, аж до згасання Сонць; і немає для нього порятунку, бо так суворо покарали його конструктори за розбійницький напад, — хіба що колись кінчиться нарешті стрічка, бо забракне паперу.
Подорож сьома,
АБО ЯК ВЛАСНА ДОСКОНАЛІСТЬ
ПРИВЕЛА ТРУРЛЯ ДО БІДИ
Всесвіт нескінченний, але і обмежений, а тому промінь світла, хоч би в який бік спрямувався, через мільярди століть, якщо матиме досить сили, повернеться до вихідного пункту. Так само буває і з чутками, що кружляють поміж зірок і планет. Дійшов раз до Трурля поголос про двох могутніх конструкторів-добродійників, таких розумних і таких досконалих, що не було їм рівних. Трурль одразу ж подався до Кляпавція, а той пояснив йому, що це не якихось їхніх таємничих суперників, а їх самих, облетівши Космос, славить чутка. Однак слава має й таку особливість, що зазвичай мовчить про поразки, навіть і такі, що сталися завдяки найвищій досконалості. А хто б у цьому засумнівався, нехай пригадає собі останній із семи Трурлевих походів; здійснив він його сам, оскільки Кляпавція затримали на той час пильні справи, тож не міг скласти йому товариства.
Трурль був тоді безмірно самовдоволений, і всі почесті, що їх йому виявляли, сприймав як щось належне. Полетів він своїм кораблем на північ, бо найменше знав цей край. Довго летів він крізь пустку, оминаючи й ті планети, де клекотіли війни, і ті, що їх уже вгамувала тиша мертвого мовчання, поки не трапилась йому випадково невеличка планетчина, власне окрушина загубленої матерії, просто-таки мікроскопічна.
По тому скелястому уламку хтось бігав туди-сюди, підстрибуючи й дивно жестикулюючи. Здивований такою самотністю і занепокоєний такими виявами чи то розпачу, чи то гніву, Трурль мерщій опустився на планетчину.
Назустріч йому, брязкотячи і дзеленькаючи, йшов муж могутньої статури, увесь іридієво-ванадієвий, котрий повідомив, що він, Ексилій Тартарейський, володар Панкритії й Ценендери, що мешканці обох королівств у приступі царевбивчого гніву скинули його з монаршого престолу і, вигнавши, завезли на цей пустельний уламок, аби він довіку мандрував на ньому, дрейфуючи у темних потоках гравітації.
Довідавшись зі свого боку, з ким має справу, той монарх почав домагатися, аби Трурль, як-не-як професійний добродійник, не гаючись, повернув йому втрачене становище, і на саму думку про такий поворот справи очі йому зблиснули передчуттям майбутньої помсти, а крицеві пальці почали стискатися так, наче він уже хапав за горло своїх вірнопідданих.
Трурль не міг та й не хотів виконувати Ексилієвих бажань, бо це потягло б за собою багато лиха й злочинів, але водночас він намагався хоч якось заспокоїти й потішити зневажену королівську величність. Отож, подумавши якусь хвилину, дійшов висновку, що хоч би там що, а ще не все втрачено, адже можна зробити так, щоб і король був ситий, і його колишні піддані — цілими. Тому, прикликавши на поміч усю свою майстерність і попрацювавши як слід, Трурль сконструював йому зовсім нову державу. Там було повно міст, річок, гір, лісів і струмків, було й небо з хмарами, і загони сповнених бойового запалу вояків, вартівні й фортеці, динеркамери й фрейліни; були там і ярмарки в яскравому сонці, і дні, сповнені тяжкої праці, і ночі з танцями й співами до ранку, і брязкіт мечів. Він делікатно вмонтував іще в ту державу чудову столицю, усю з мармуру й гірського кришталю, і раду мудрих старійшин, зимові палаци й літні резиденції, списки царевбивць, наклепників, мамок, донощиків, табуни прегарних рисаків і кумачеві плюмажі, які мають на вітрі; потім ще прошив усю ту атмосферу срібними нитками фанфар і кулястими розривами гарматних салютів, докинув також повну жменю зрадників і другу — героїв, дрібку віщунів і пророків, по одному спасителю й поетові незламної сили духу. Тоді, присівши над готовою державою, здійснив пробний запуск і, користуючись у його ході мініатюрними інструментами, наділив жінок у цій державі вродою, а чоловіків — мовчазністю і схильністю до п'яних сварок, чиновників — пихою і запопадливістю, астрономів — зоряним запоєм, а дітей — галасливістю. І все це, складене, відшліфоване й допасоване, містилося у скриньці, не дуже великій, а саме такій, щоб Трурль міг її легко підняти. А тоді подарував її Ексилієві на вічне володіння, спершу показавши, де розташовані входи й виходи цього новісінького, як з голочки, королівства, як там програмуються війни, як придушуються заколоти, як накладаються данини й побори, навчив його, де знаходяться у цьому мініатюрному суспільстві критичні вибухонебезпечні точки, тобто де максимуми двірцевих і суспільних переворотів, а де їх мінімуми. Пояснив він це так добре, що король, з давніх-давен звиклий до тиранічного владарювання, схоплював науку просто на льоту і тут-таки, на очах у конструктора, видав кілька пробних указів, відповідним чином рухаючи прикрашені королівськими орлами й левами ручки регуляторів. Це були укази про впровадження надзвичайного стану, поліційної години, і особливого податку; потім, коли в тому королівстві минув рік, а для Трурля й короля ледве одна хвилина, актом найвищої ласки, тобто порухом пальця на регуляторі, король скасував один смертний едикт, зменшив данину, а надзвичайний стан зволив анулювати, — зі скриньки долинув радісний крик вдячності, схожий на мишачий писк, коли потягти мишку за хвостик, а крізь опукле скло, що закривало зверху скриньку, було видно, як на світлих курних дорогах, над берегами лінивих річок, у воді яких віддзеркалювались пухнасті хмарки, радів люд і славив незрівнянну шляхетну милість владаря.