— Не дуже. Якщо він не покладе звіра?
— Ні. Якщо звір його покладе, дорогий колего... Тоді той, хто посяде його трон, мабуть, нам цього не подарує.
— Думаєш, нам доведеться перед ним відповідати? Звичайно, спадкоємець трону радіє такій нагоді. .
— Так, але ним буде королівський син; чи візьметься за нас із любові до батька, чи тільки тому, що цього вимагатиме двір, нам від того не полегшає. Хіба не правду я кажу?
— Я про це не подумав. — Засмучений Кляпавцій замислився, а тоді промимрив: — Справді, перспективи кепські. Хоч круть, хоч верть... То ти не бачиш ніякого виходу?
— Можна збудувати такого звіра, що копатиме багато разів, тобто король його звалить, він загине, але одразу ж знову оживе. І король знов почне полювати, знову його покладе, і так буде доти, доки монарх не стомиться...
— Зморений, він буде лютий, — зауважив Кляпавцій. — Зрештою, як ти собі уявляєш цього звіра?
— Загалом я його не уявляю, а лише накреслюю можливі варіанти. Найпростіше було б сконструювати потвору, позбавлену життєво важливих частин. Хоч як ти її шматуй, а вона однаково зростається.
— Як це?
— Під впливом поля.
— Магнітного?
— А хоч би й так.
— А де ж його взяти?
— Цього я ще не знаю. Може, ми на відстані самі керуватимемо ним? — запитав Трурль.
— Ні, це не зовсім безпечно, — скривився Кляпавцій. — Звідки тобі відомо, що на час полювання король не вкине нас до каземату? Бо ж зрештою треба визнати, що ті наші злощасні попередники теж не з-під хвоста комети випали, а тобі добре відомо, як вони скінчили. Думка про дистанційне керування мала спати на думку не одному, але вона не виправдала надій. Отже, під час двобою ми не зможемо підтримувати з потворою жодних зв'язків.
— Може, сконструювати штучного супутника — і на ньому?.. — міркував Трурль.
— Тобі, щоб загострити олівець, потрібні млинарські жорна! — скипів Кляпавцій. — Супутник! Як ти його зробиш? Як виведеш на орбіту? В нашому ремеслі немає чудес, мій любий. Ні, таке устаткування треба якось інакше сховати.
— Але де ти його, бідолахо, заховаєш, коли за нами постійно стежать?! Хіба ж не бачиш, що лакеї та слуги ока з нас не спускають, всюди тицяють свого носа, і про те, щоб хоч раз, хоч на хвилину вийти з палацу непомітно, й мови не може бути. До того ж таке устаткування має бути громіздке, а як його винести? Не бачу виходу!
— Тільки не гарячкуй! — заспокоював товариша розважливий Кляпавцій. — Може, такої конструкції взагалі не потрібно.
— Але ж повторюю — щось мусить нею керувати, і якщо це буде її власний електронний мозок, король порубає її на дрібні шматочки перш, ніж ти встигнеш сказати: "Прощавай, прекрасний світе!"
Вони мовчали. Вже сутеніло, і внизу під терасою мерехтіло чимраз більше вогників міста. Раптом Трурль сказав:
— Слухай, у мене ідея. А що як під виглядом чудовиська збудувати звичайний корабель і втекти на ньому? Можна про всяк випадок приладнати йому вуха, хвіст, лапи, які в хвилину старту відпадуть як непотрібне маскування! Вважаю, що це чудова думка! Чкурнемо — і шукай вітра в полі!
— А що, коли серед королівських слуг є конструктор, який не виказує себе, що цілком імовірно, то ти й не зглянешся, як попадеш катові до лап. Ні, тікати — це не по мені. Або ми, або він — так стоїть питання, іншого виходу нема.
— Справді, шпигун може знатися на конструкторському ремеслі. То що ж робити, стокрот його матері? Може, зробити електронну фата-моргану?
— Тобто привид, мару? Щоб король даремно за нею ганявся? Е, ні, дякую! Повернувшись із такого полювання, він нам голови поскручує.
Знову замовкли. Нараз Трурль озвався:
— Єдиний вихід, як на мене, це щоб потвора схопила короля, щоб спіймала й тримала його в полоні — розумієш? І тоді...
— Розумію, можеш далі не казати. Так, це непогана думка. Ми б його тримали, а соловейки співають тут іще солодше, ніж на самій Марилонді Проквінській, — умить звів мову на інше Кляпавцій, бо саме в цю мить слуги внесли на терасу лампи на срібних підставках. — Припустімо, що нам пощастить, — вів далі Кляпавцій, коли вони знову залишилися самі в темряві, ледь освітленій лампами, — але як зробити, щоб ми могли вести переговори з королем-бранцем, коли нас засадять до кам'яного льоху?
— Справді, — пробурмотів Трурль, — треба якось інакше комбінувати... Найважливіше, зрештою, це алгоритм потвори!
— Теж мені зробив відкриття! Звісно, без алгоритму ані руш. Ну гаразд, треба експериментувати!
І вони вдалися до експериментів. Все звелося до того, що вони створили моделі короля Жорстокія й чудовиська, обидві, щоправда, тільки на папері, математичним способом. Трурль відповідав за короля, Кляпавцій — за потвору. І заходились обидва коло білих аркушів на столі з таким завзяттям, що в олівцях аж грифелі поламалися. І шалено звивалося неозначеними інтегралами чудовисько під ударами королівських рівнянь, і падало, розкладене на безліч невідомих, і знову схоплювалося, піднесене до найвищого ступеню, а король його — диференціалами, аж порскали в усі боки функціональні оператори. Почалося таке алгебраїчно-нелінійне безладдя, що жоден з конструкторів не міг зорієнтуватися, що сталося з королем, а що з потворою, бо обоє щезли в хаосі понакреслюваних знаків. Конструктори повставали з-за столу, підкріпилися, хильнувши з великої лейденської амфори, знову засіли й ще гарячковіше почали робити все заново, вдавшись по допомогу до Великого Аналізу, — і заклубочилось на папері, аж чад пішов від розігрітих грифелів. Король гнав усіма своїми жорстокими коефіцієнтами, блукав у лісі пошестерних інтегралів, вертався власними слідами, атакував потвору до сьомого поту й восьмого факторіалу, а вона розклалася на сто многочленів, загубила одного ікса й два іпсилони, залізла під дробову риску, почетверилася, махнула радикалами та як затопить з боку математичної королівської особи! — аж усе рівняння задвигтіло від того удару навідліг. Але тоді Жорстокій затулився нелінійним панцером, досягнув точки в безконечності, миттю вернувся — і як торохне потвору в лоб через усі дужки, аж у тої відразу спереду відпав логарифм, а ззаду ступінь. Отож вона втягла свої мацаки всередину, і так підступно, що тільки олівці літають, та бах! бах! — трансформацією по спині, та ще раз, — і вже король, спрощений, затремтів від чисельника через усі знаменники та й витягся. А конструктори посхоплювалися на ноги, сміялись і танцювали, шматуючи на клапті списані аркуші на очах у шпигунів, що даремно спостерігали їх із жирандоля в біноклі. Не обізнані з вищою математикою, вони не втямили, чому конструктори кричали один поперед одного: "Перемога! Перемога!"