Сильвестер

Сторінка 5 з 5

Самчук Улас

А доля… Про неї власне… Колись хлоп’я було, скакало босе по полях з нарвалою п’ятою, яку пробив десь на стернину. А під кінець… Ось другий уже десяток літ, мов на сковородні смажиться… А край далеко…, а доля… Колись, як ще весела грала в грудях, підходила вона стихенька, клепала по ватованім, прорванім плічку – пора – каже – збирайся! Та обережний будь, світ такий великий! Щоб не пропав у метушні… Там люду, що тобі тих бур’янів. Не перелічиш. Цупко тримайся, інакше загризуть.

– Невже пора? – і страх непрошений поліз у дрібну душу. Поточитися хотів. – Стій, брате! Коли земля мала, пнусь на зорю. Тепер уже пізно, марш!… І пошкандибав у світ… Властиво погнали… Сіро було. Скрізь ешелони… вони, ще вони… і безконечно. Земля тремтіла, оберталася на воси, що тріщала несмарована, гула, з-під ніг втікала, замість оздоб смертельні птахи з луском лопали… Полон… І розгорнувся було світ, та знов зімкнувсь кільцем навколо. П’ятнадцять років у копальнях шкварили, один лиш вишкварок й лишивсь, та й ще не решта. Коли міцніше припечуть, то, може, й ще що вичавлять. Доосадно!.. І де воно береться? Згадав поля батьківські… які ж широкі, як ті віки біжать вони у даль і никнуть з виду. А пашні!… А пшениця!… Так і лоснить… Ну, щире тобі золоте море, яке колошкає свіжий та такий пахучий пустій-вітер. А поверхня отак мачком притрушена, червоним маком, в якім і роси блищать, і коник виграє, і перепілка, ця безтурботная вдовиця, підподьомкає.

І волошки там мигають, ніби одного разу блакить небес заплакала і покропила золоте плесо своїми слізками…

А зло, ніби їжак колючий, розправлялося в грудях. Яку вже грубезну мав луску, та й та тріскала скрізь, ніби перестигла. Вдивлявся у пливке залізо, а звідти маки рідних ланів з волошками кивали…, а там ніби навмисне показав зсинілого язика роздушений земляк.

– Тьху! Нечисть. Згинь!

Із клекоту заліза ніби полився регіт розкотистий.

А топлене залізо все лилось у чани… За нею, ах, лють моя!… Колись заїде

мо, – думав. Та так заїдемо! Тим, що нам його вкрали, а нас тинятися погнали світами.

Отак би й кинувся в потік, черпав би голими руками і кидав би назад, хотів би випити… Куди і куди пливеш, злощасне, горяче, пекуче, рідне? Куди? В чиї моря, з чиїх джерел?…

Устав, піднявся. Хряснув на всю довжину вишкварений кістяк. Головою труснув, щоб сон здмухнути. В суху гармонію грудей на місце гливко-міцного зідхуна поллялась аж липка, смердяча мішанина від коксовні.

Залізо перестало литись. Вже випікла і здохла піч, лиш ґаз усе муркотів, мов кицька. Начиняй наново… В каналі напруживсь струною із дзвеньком заглухлих тонів ланцюг і поволік один за другим наповнені рідкою брагою заліза чани до ливарні.

Скинув нарешті сині шкелка і споглянув уже дійсними очима в глупий той морок, що налягав з усіх боків… Лише ліхтарі боролись з ним, та й ті блідли. Виринав, крадучись поволі, перший день Нового року…