— Та й як можна встояти перед таким голосом!
Олів’є обурився і став гостро заперечувати. Він не розумів, як можна захоплюватись комедіантом — цим вічним тлумачем чужих типів, цим примарним уособленням вигаданих людей, цим розмальованим нічним манекеном, що кожного вечора грає нову роль.
— Ви заздрите їм, — сказала герцогиня. — Всі ви, світські люди й художники, гніваєтесь на акторів, бо вони мають більший успіх, ніж ви.
Потім спитала в Аннети:
— Слухай, мала, ти ще тільки входиш у життя й на все дивишся здоровими очима: як тобі цей тенор?
— На мою думку, він дуже гарний, — не вагаючись, відповіла дівчина.
Три дзвінки сповістили про початок другого акту, і завіса піднялася, відкриваючи сільське свято.
Вихід Ельсон був чудовий. її голос теж, здавалося, став сильніший, і вона володіла ним більш упевнено, ніж раніше. Це справді була велика, прекрасна, видатна співачка, слава якої дорівнювала славі Бісмарка та Лесепса.
Коли Фауст кинувся до неї, коли мовив до неї обворожливим голосом цю повну дивного чару фразу:
Дозвольте ласкаво, вродлива панно,
Вам руку подати і вас провести.
і коли білява, така гарна, така зворушлива Маргарита відповіла:
Не панна я, і не вродлива, пане,
І ласки вашої не потребую я, —
всіх гладачів охопило безмежне тремтіння насолоди.
Коли завіса впала, знявся страшенний галас, а Аннета так довго плескала, що Бертенові хотілося схопити її за руки, щоб вона перестала. Серце його краялось від нової муки. Протягом усього антракту він мовчав, настирлива його думка переслідувала ненависного співака навіть за лаштунками, бо той привів у таке захоплення Аннету, а тепер знову мастить собі щоки білилами в своїй вбиральні.
Потім завіса піднялась; почалася дія в саду.
І вмить мовби любовна гарячка пойняла зал, бо ніколи ще не було таких виконавців цієї музики, подібної до найніжніших поцілунків. Це були вже не славетні артисти — Монрозе та Ельсон, — а дві істоти з ідеального світу, та й не істоти, а тільки два голоси: вічний голос чоловіка, що кохає, вічний голос жінки, що поступається, і в їхньому дуеті бриніла вся поезія людського кохання.
Коли Фауст заспівав:
"О *дай же, дай мені на личко твоє надивитись!" — у звуках, що злетіли з його уст, почувалися таке обожнювання, захват і благання, що бажання кохати справді сколихнуло на мить усі серця.
Олів’є пригадав, що* сам наспівував цю фразу в Ронсьєрському парку під вікнами замку. Досі вона здавалась йому трохи банальною, а тепер просилася на уста як останній крик пристрасті, як останнє благання, як остання надія і ласка, що на них міг він сподіватись у цьому житті.
Далі він нічого не слухав і нічого не чув. Нестерпні ревнощі охопили йото, бо він побачив, що Аннета піднесла хусточку до очей.
Вона плакала! Отже, серце її прокидалося, займалося, хвилювалось — серденько жінки, що нічого ще не відала. Тут, так близько від нього, зовсім не думаючи про нього, вона відчула страшну владу кохання над людьми, і це відчуття, це натхнення навіяв їй нікчемний комедіант-співак.
Бертен уже не гнівався на маркіза де Фарандаля, на цього дурня, що нічого на бачив, не знав і не тямив! Але як він проклинав молодика у вузькому трико, що запалював душу цієї молодої дівчини!
Йому хотілося кинутись до неї, як кидаються до того, що ось-ось потрапить під кінські копита, схопити її за руку, повести, потягти її й сказати: "Ходімо звідси, ходімо, благаю вас!"
Як вона слухала, як трепетала! І як він страждав! Він уже й раніше страждав, але не так жорстоко! Він пригадав це, бо всі ревниві муки болять, мов роз’ятрені рани. Було це спочатку в Ронсьєрі, коли він, графиня й Аннета верталися з кладовища, коли він уперше відчув, що вона вислизає від нього, що він не має над нею — над дівчинкою, непокірною, мов молода тварина, — ніякої сили. Але там, коли вона дратувала його, відбігаючи рвати квіти, йому кортіло тільки спинити її пориви, затримати біля себе її тіло, — а тепер тікала сама душа її, невловима душа. Ах, тепер він знову зазнав того гострого роздратування, до якого вже не раз спричинялись усілякі дрібні, ледве помітні удари, що ніби лишають у закоханих серцях невигойні рани. Він пригадував увесь болісний гніт ревнощів, що день у день падали на нього. Щоразу, як вона щось відзначала, любила, чогось бажала, чимось захоплювалась, він ревнував її — непомітно, але постійно — до всього, що забирало час і погляди, що викликало увагу, радість, подив і захват Аннети, бо все це її трохи в нього забирало. Ревнував її до всього, що вона робила без нього, до всього, чого не знав, до її виїздів, до читання, що їй хоч трохи подобалось, ревнував до пораненого в Африці героя-офіце-ра, яким Париж цілий тиждень цікавився, до автора відомого роману, до невідомого поета, якого вона не бачила, але вірші чула від Мюзадьє, нарешті, до всіх чоловіків, яких хвалили при ній, бодай у найбанальніпшх виразах, бо коли кохаєш жінку, то не можеш залишатись байдужим, якщо вона думає про кого-небудь навіть із побіжною цікавістю. В серці того, хто кохає, пробуджується владна потреба бути для неї єдиним у світі.
Олів’є хотів, щоб Аннета нікого іншого не бачила, не знала й не цінувала. Досить було їй зробити рух, щоб обернутись і глянути на когось, — і його поривало заступити її погляд собою. Коли ж він не міг одвернути його або цілком поглинути, то нестерпно страждав.
Так страждав він і тепер, дивлячись на цього співака, що, здавалось, сіяв і пожинав любов у залі Опери; він обурювався на всіх за тріумф тенора — на жінок, що сиділи в ложах закляклі, завмерлі від захвату, на дурнів-чоловіків, що робили апофеоз цьому фертикові.
Артист! Вони називають його артистом, великим артистом! І цей блазень, що тлумачив чужі думки, має такий успіх, якого не мав і сам автор! Ось де справедливість і розум світських людей, цих претензійних неуків-аматорів, для яких усе своє життя працюють майстри людського мистецтва! Олів’є чув їхні оплески й вигуки, бачив їхнє захоплення, і та давня ворожість, що завжди жевріла в його пихатому й гордому серці вискочня, розпалювалася, оберталась на шалену лють проти цих дурнів, всемогутніх тільки за правом народження й багатства.