Що робити? Та що він може зробити? Коли Аннета одружиться, він уникатиме частих зустрічей з нею, от і все. А до того він ходитиме до них, як і раніше, щоб ніхто нічого не запідозрив, і від усіх сховає свою таємницю.
Обідав він дома, чого з ним ніколи не траплялось. Потім звелів розпалити велику грубу в майстерні, бо ніч обіцяла бути холодною, а також засвітити люстру, немов боявся темних кутків, потім замкнувся. Яке ж чудне, глибоке, фізичне, страшенно сумне хвилювання охопило його! Він почував його в горлі, в грудях, у всіх розм’яклих м’язах, як і в непритомній душі. Стіни кімнати гнітили його; в них минуло все його життя, життя художника й чоловіка. Кожен етюд нагадував йому про успіх, і всі меблі дихали спогадами. Але успіх і спогади — це все минуле. Його життя… Яким коротким, порожнім і разом з тим насиченим здавалося воно йому! Він малював картини, знову картини, завжди картини, і кохав одну жінку. Він пригадував вечори захоплення після побачень у цій самій майстерні. В гарячці, що наповнювала все його єство, він міряв кроками цю кімнату впродовж цілих ночей. Радість щасливого кохання, радість світського успіху, нестямна насолода славою дали йому зазнати незабутніх годин інтимного тріумфу.
Він кохав одну жінку, і вона його кохала. Від неї дістав він те хрещення, що збуджує в чоловікові таємничий світ хвилювання й кохання. Вона майже силоміць розкрила йому серце, а тепер він уже може закрити його. Інше кохання проти його волі увійшло в цей отвір! Інше чи, точніше, те ж саме, тільки зігріте іншим обличчям, те ж саме, розбуркане силою старечої потреби кохання. Отже, він кохав дівчину! То чого ж далі боротися, опиратись та заперечувати — він кохає її, з розпачем усвідомлюючи, що вона навіть і трохи його не жаліє, що вона навіть ніколи не дізнається про його жорстокі страждання і що хтось інший її візьме. Від цієї думки, що з’являлася невпинно й невідступно, ним оволоділо тваринне бажання вити, як виє прив’язаний собака, бо він почував себе таким безсилим, поневоленим, припнутим на ланцюг. Чим більше він думав про це, тим більше нервував, міряв сягнистим кроком простору кімнату, освітлену, немов для свята. Не маючи більше сили терпіти біль від цієї роз’ятреної рани, він хотів приспати його спогадом про колишнє кохання, втопити його, воскресивши в пам’яті своє перше, сильне почуття. Із стінної шафи він вийняв копію, що зробив колись для себе з портрета графині, поставив її на мольберт і почав дивитись, сівши навпроти. Він силкувався знову побачити її такою, яку колись кохав, знову відчути її кохання. Але з полотна на нього дивилася Аннета. Мати зникла, розтанула, давши місце іншому обличчю, що було так дивно схоже на її обличчя. Це була мала з трохи світлішим, ніж у матері, волоссям, з трохи пустотливішою усмішкою, трохи веселішим поглядом, і він ясно відчував, що тілом і душею належить цій юній істоті, як не належав ніколи тій, іншій, як належить хвилям човен, що потопає.
Він підвівся і, щоб не бачити цього привиду, перевернув малюнок; потім, почуваючи гнітючий смуток, приніс із кімнати в майстерню шухляду зі столу, де лежали листи від коханки. Вони були там, мов у ліжкові, один на одному, складені товстим шаром з тонких папірців. Він засунув руки всередину, в ці листи, де писалося про них обох, у цю купіль їхнього тривалого зв’язку. Він дивився на цю тісну дощану труну, де спочивала купа конвертів, на кожному з яких було написано його ім’я, тільки його ім’я. Він думав про те, що в них, у цій купі пожовклого паперу, поцяткованого червоними штампами, мовиться про кохання, про ніжну прихильність двох істот, про історію їхніх сердець, і, схилившись над шухлядою, вдихав пахощі минулого, меланхолійний дух листів, що давно лежали замкнені.
Він хотів перечитати їх і, порившись у шухляді, витяг жменю найдавніших. І що більше він їх читав, то дужче хвилювали його спогади про минуле. Серед листів він пізнавав багато таких, що тижнями носив при серці і, читаючи дрібно написані рядки, де було так багато ласкавих слів, повертався до забутих колишніх переживань. Зненацька він намацав пальцями тонку вишивану хусточку. Що це таке? Подумавши мить, згадав. Якось вона ридала у нього, ревнуючи, і він викрав у неї на згадку мокру від сліз хустинку.
Ох, як це сумйо, як сумно! Бідна жінка!
З глибини шухляди, з глибини минулого піднімалися спогади, немов якісь випари: це було невідчутне випаровування зниклої дійсності. А проте, він страждав і плакав над листами, як плачуть над мертвими — тому, що їх уже немає.
Але від давнього розбурханого кохання в ньому народжувався молодий, новий запал, сила непоборної ніжності, що викликала спогад про ясне обличчя Аннети. Раніше він кохав матір у жагучому пориві добровільного рабства, а тепер і дівчину починав кохати, мов раб, мов старий тремтячий раб, якого заковують у кайдани, що їх він ніколи вже не розіб’є.
Він відчув це в глибині душі і жахнувся.
Силкувався зрозуміти, як і чому дівчина так ним заволоділа. Він майже не знав її! Вона тільки починала ставати жінкою, серце й душа якої сплять іще юнацьким сном.
А він був уже на схилі життя. Як же зачарувала його ця дитина кількома усмішками та пасмами волоссю? О, усмішки й волосся білявого дівчати не раз збуджували в нього бажання впасти навколішки й битись об землю чолом!
Чи можемо ми знати, чи коли-небудь знатимуть, чому якесь жіноче обличчя зненацька діє на нас, мов отрута? Немов ми випили його очима, і воно стало нашою думкою й тілом! Ми п’яніємо, божеволіємо від нього, ми живемо цим ввібраним нами образом і хотіли б від нього померти.
Як мучить часом чоловіка ця жорстока, незбагненна влада обличчя над його серцем!
Олів^є Бертен знову заходив по майстерні; було вже пізно, груба погасла. Крізь шибки знадвору віяло холодом. Тоді він ліг у ліжко, але не заснув — до самого ранку думав і страждав.
Устав він рано, сам не знаючи навіщо, не знаючи, що йому робити, рознервований, нерішучий, як флюгер, що крутиться.
Він. шукав, чим би розважити розум, зайняти тіло, і згадав: саме в цей день тижня дехто з членів клубу відвідує;мавританські лазні, де можна після масажу поснідати. Він швидко одягнувся, сподіваючись, що парильня й душ заспокоять його, і вийшов.