Коли жінки ввійшли, Олів’є мовив, потираючи руки:
— Ну, панно Нане, зараз попрацюємо!
Графиня здавалася заклопотаною. Вона сіла в крісло і дивилася на художника, що встановлював у бажаному освітленні садовий стілець з плетеного заліза. Далі він відчинив книжкову шафу, щоб вибрати книжку, і спитав, вагаючись:
— Що ваша дочка читає?
— Боже мій, що хочете. Дайте їй том Віктора Гюго.
— "Легенду віків"?
— Чудово.
Тоді він сказав:
— Сідай, люба, і візьми цю збірку віршів. Відшукай сторінку… триста тридцять шосту сторінку, там ти побачиш вірш під назвою "Бідні люди". Впивайся ним, як найкращим вином, поволі, слово по слову, хай він п'янить тебе і зворушує. Прислухайся, що говорить твоє серце. Потім закрий книжку, підведи очі і мрій… А я налагоджу своє знаряддя.
Він одійшов у куток і почав готувати палітру, але, видушуючи з олов’яних трубочок тонкі й покручені змійки фарб, вряди-годи обертався, поглядаючи на дівчину, що поринула в читання.
Серце його стискалося, пальці тремтіли, він не тямив, що робить, і плутав тони, мішаючи купки фарб — таке непоборне хвилювання несподівано охопило його перед цим видінням, перед цим воскресінням, на тому самому місці, що й дванадцять років тому.
Дівчина кінчила читати і дивилась просто перед собою. Підійшовши до неї, Бертен побачив в її очах дві ясні сльозинки, що, падаючи, покотились по щоках. Тоді він затремтів тим поривом хвилювання, що змушує чоловіка забути про все, і прошепотів, обертаючись до графині:
— Боже, яка вона прекрасна!
Але, глянувши на пані де Гійруа, він замовк і укляк на місці — таке бліде і перекошене було в неї обличчя. Широко розкритими, повними якогось жаху очима вона дивилась на них — на дочку і на нього.
— Вам недобре? — стурбовано спитав Бертен.
— Я хочу з вами поговорити.
4 Підвівшись, графиня хутко сказала Аннеті:
— Почекай хвилинку, дитино, я маю дещо сказати панові Бертену.
Вона швидко вийшла в маленьку вітальню поруч, де його часта чекали відвідувачі. Він пішов слідом, нічого не розуміючи, розгублений до краю.
Коли вони лишились на самоті, графиня схопила його за обидві руки й прошепотіла:
— Олів’є, Олів’є, прошу вас, не змушуйте її більше позувати!
— Та чому ж? — пробурмотів він спантеличено.
— Чому? Чому? — перепитала вона, задихаючись. — Він іще питає! То ви самі не почуваєте, чому? О, я мусила б раніше догадатись, але побачила це тільки допіру… Зараз нічого не можу вам сказати… нічого… Покличте дочку. Скажіть їй, що мені погано, гукніть візника, а самі приходьте до мене за годину. Поговоримо на самоті.
— Та що ж з вами, зрештою?
Здавалося, з нею буде зараз істерика.
— Облиште мене! Покличте дочку й гукніть візника.
Він мусив послухатись і вернувся до майстерні. Аннета,
нічого не підозрюючи, знову взялася читати. Жалісна поетична історія сповнювала її серце сумом.
— Твоїй матері нездужається, — сказав Олів’є.— Вона мало не зомліла в маленькій вітальні. Йди до неї. Я принесу ефіру.
Він вийшов, майже побіг до своєї кімнати по пляшечку, потім вернувся до вітальні.
Обидві плакали, обнявшись. Аннета, зворушившись "Бідними людьми", дала волю своєму хвилюванню, а графині стало трохи легше, коли її горе злилося з цією ніжною скорботою дочки і сльози — з її сльозами.
Він почекав якийсь час, дивлячись на них і не зважуючись заговорити, сам теж проймаючись незрозумілим смутком.
Нарешті спитав:
— Ну, вам краще?
— Так, трохи, — відповіла графиня. — Це минеться. Ви замовили карету?
— Так, зараз буде.
— Дякую, друже, це дрібниця. Занадто переболіла я в останній час.
— Карета під’їхала! — незабаром оповістив слуга.
І Бертен, повний таємної тривоги, провів під руку аж до дверцят карети свою бліду, напівпритомну ще подругу* почуваючи, як б’ється під корсажем її серце.
Лишившись сам, він спитав себе: "Та що ж із нею? Звідки цей припадок?" І почав дошукуватись, блукаючи навколо правди й не зважуючись її викрити. Нарешті наблизився до неї. "Стривай, — подумав він, — чи не гадає вона, що я впадаю за її дочкою? Ні, це вже занадто". І, висуваючи проти такого здогаду дотепні й законні доводи, він образився, що вона могла бодай на мить побачити в цьому чистому, майже батьківському почутті якесь залицяння. Він дедалі більше обурювався, не припускаючи, що графиня може подумати про нього таку гидоту, таку нечу-вану підлість, і обіцяв сам собі на побаченні не соромитись у виявленні свого обурення.
Незабаром він пішов до неї, бажаючи порозумітися. По дорозі добирав, дедалі більше дратуючись, докази та фрази, що мусили виправдати його й відплатити за таку підозру.
Він застав графиню в шезлонгу із змарнілим від муки обличчям.
— Ну, — мовив він сухо, — поясніть же, друже, ту чудну сцену, що недавно відбулася.
Вона відповіла страдницьким тоном:
— То ви й досі не зрозуміли?
— Ні, щиро кажу.
— Ось що, Олів’є, пошукайте добре в своєму серці.
— У моєму серці?
— Так, у глибині свого серця.
— Нічого не розумію. Кажіть ясніше.
— Пошукайте добре в глибині свого серця, чи немає там чогось небезпечного для вас і для мене.
— Повторюю — я не розумію. Здогадуюсь: у вашій уяві є щось таке, — але на сумлінні в мене нічого немає.
— Я не про сумління кажу, а про серце.
— Я не вмію розгадувати загадок. Прошу вас висловлюватись відвертіше, ясніше.
Графиня взяла художника за руки, стиснула їх, потім мовила таким тоном, ніби кожне слово завдавало їй болю:
— Бережіться, друже, ви закохуєтесь у мою дочку.
Він умить висмикнув свої руки, почав жваво заперечувати, обороняючись проти ганебної підозри, жестикулюючи й розпалюючись дедалі більше, — захищався і, в свою чергу, звинувачував її за таку підозру.
Вона дозволила йому говорити довго, вперто не вірила йому, впевнена у правдивості своїх слів, потім мовила:
— Та я ж і не підозрюю. Ви не знаєте, що діється у вашій душі, як і я сама не знала цього ранку. По-вашому виходить, ніби я звинувачую вас у бажанні спокусити Аннету. О ні, ні! Я знаю, який ви чесний, який ви гідний всілякої пошани й довіри. Я тільки прошу, благаю вас заглянути в глибину свого серця чи не маєте ви до моєї дочки почуття, що зародилось у вас мимоволі, почуття, трохи відмінного від простої приязні.