Минули місяці, потім роки, але вони майже не ослабили уз, які з’єднували графиню де Гійруа та художника Олів’є Бертена. У нього вже не було колишньої запальності, її заступила спокійна, глибока, схожа на любовну приязнь прив’язаність, яка стала для нього звичкою.
А в неї, навпаки, невпинно зростала пристрасна, вперта прив’язаність, яка буває у жінок, що віддаються чоловікові цілком і назавжди. Такі ж чесні й щирі в зраді, якими вони могли бути б у шлюбі, ці жінки присвячують себе єдиному почуттю кохання, від якого їх ніщо не відверне. Вони не тільки люблять свого коханця, але й хочуть любити його, їхні очі бачать тільки його, серце живе тільки думкою про нього, і ніщо стороннє в нього ввійти не може. Вони зв’язують своє життя так рішуче, як зв’язує собі руки людина, що вміє добре плавати, але хоче кинутись з моста в воду, щоб умерти.
Відколи графиня віддала всю себе Олів’є Бертенові, її мучили сумніви — чи вірний він їй. Адже ніщо не стримувало його, крім чоловічого бажання, примхи, скороминущо-го потягу до жінки, що її він зустрів випадково, як зустрічав і багатьох інших 1 Яким вільним і піддатливим спокусі здавався він їй, живучи без обов’язків та звичок, і, як усі чоловіки, не обтяжений сумлінням! Він був вродливий, уславлений, визнаний, і до послуг його легко збуджуваної пристрасті були всі світські жінки, — їхню доброчесність так легко здолати, — всі жінки легкої поведінки та актриси щедрі на ласку до таких як він. Одного чудового дня після вечері, котрась із них може піти за ним, сподобатися йому, оволодіти ним й вдержати його біля себе.
Тому вона жила у вічному страху, що втратить його, пильно стежила за його вчинками та настроями, хвилюючись від якогось одного слова, тривожачись, як тільки він захоплювався іншою жінкою, хвалив чари чийогось обличчя чи красу чийогось стану. Все невідоме в його житті її лякало, а відоме жахало. Щоразу, зустрічаючись з ним, вона вміло, непомітно для нього випитувала, що він думає про людей, з якими зустрічався, про сім’ї, де обідав, вивідувала найдрібніші його враження. Коли їй здавалось, що вона помітила чийсь можливий вплив, то з дивовижною спритністю відвертала його, вдаючись до безлічі хитрощів.
О, вона завжди передчувала ці короткочасні інтриги, позбавлені глибоких коренів, що виникають вряди-годи, на тиждень чи два, в житті кожного видатного митця 1
Вона ніби мимоволі відчувала небезпеку, ще до того, як помічала у Олів’є зародження нового бажання — із святкового виразу очей та обличчя, виразу, що появляється у збудженого любовною пригодою чоловіка.
Вона страждала, спала тривожним від болісних сумнівів сном. Щоб заскочити Бертена зненацька, вона приходила до нього несподівано, зверталася з наївними на перший погляд запитаннями, вистукувала його серце, вислуховувала його думки, як вистукують і вислуховують хворого, шукаючи схованої недуги.
Лишившися на самоті, вона плакала, переконавшись, що вже на цей раз його відберуть, вкрадуть у неї кохання, за яке вона так цупко трималась, бо вклала в нього, разом із своєю волею, всю силу свого почуття, всі надії і всі свої мрії.
А коли почувала, що він знову вертається до неї після цих минущих відступів, коли вона знову забирала його, оволодівала ним, як загубленою і знайденою річчю, її поймало німе й глибоке щастя, і в неї іноді виникало бажання зайти в церкву й скласти подяку Богові.
Турбота про те, щоб подобатись йому більше, ніж інші жінки, вберегти його від них, обернула її життя в безнастанне змагання кокетства. В присутності коханця вона невпинно боролась за нього своєю грацією, красою й елегантністю. Вона хотіла, щоб скрізь, де б він про неї не почув, хвалили її чари, смак, розум, убрання. Задля нього вона хотіла подобатись іншим, зводити їх з розуму, щоб він нею пишався й ревнував її. І щоразу, коли вгадувала, що він ревнує, трохи його помучивши, вона піддавалася йому, — і це відживляло його кохання й тішило гонор.
Розуміючи, що чоловік завжди може зустріти в світі таку жінку, чари якої будуть сильніші своєю новизною, вона вдалась до інших способів: лестила йому і пестила його.
Обережно, але невпинно розсипала вона йому похвали, колисала захопленням, оповивала компліментами, аби деінде дружба чи навіть ніжність здавалися йому холоднішими і не досить повними, аби він помітив кінець кінцем, що коли інші жінки кохають його, то жодна не розуміє його так, як вона.
Свій дім і свої два салони, де так часто бував Бертен, вона зробила таким місцем, яке вабило і його чоловіче серце, і честолюбство художника, — тим місцем у Парижі, що його він найбільше любив відвідувати, бо тут міг задовольнити зразу всі свої прагнення.
Вона не тільки вивчила всі його смаки, щоб, потураючи їм у себе вдома, навіяти йому почуття нічим не замінного добробуту, але й зуміла збудити в ньому нові смаки, навіяти потяг до матеріальних чи духовних ласощів, звички до дрібних ознак уваги, до вірності, до обожнення, до лестощів. Вона силкувалась всіляко заворожити його зір елегантністю, нюх — пахощами, слух — компліментами, а смак — добірними стравами.
Однак, коли вона вклала в душу й тіло цього неодруженого себелюбця безліч таких тиранічних потреб і коли впевнилась, що жодна коханка не пильнуватиме так, як вона, і не підтримуватиме їх, щоб зв'язати його дрібними втіхами життя, вона раптом злякалась, побачивши, що йому набрид власний дім, що він раз у раз скаржиться на самотність, і, маючи змогу бувати в неї, лише зберігаючи всі умовності суспільства, намагається то в клубі, то в театрі чи ще десь розрадити свою самотність, — вона стала боятись, щоб він не надумав одружитися.
Бували дні, коли вона так страждала від усіх цих турбот, що мріяла про старість, аби покінчити з своєю мукою та знайти заспокоєння в тихому й охололому почутті.
Проте роки минали, не роз’єднуючи їх. Ланцюг, сплетений нею, був міцний, і вона поновляла в ньому ланки, коли вони зношувались. Але вона невсипуще пильнувала серце художника, як пильнують дитину, що переходить захаращену екіпажами вулицю, і щодня вона боялася невідомої події, загроза якої над нами висить завжди.