— Як лікар… так. — Мама взяла шприц, який завжди був у неї напоготові в металевій коробочці. — Нарешті мені вдасться вас уколоти! Лягайте на тахту. Спустіть штани… Петю, йди на кухню.
Надія Омелянівна уже пересувалася по квартирі, сідала то на стілець, то на канапу. Картину пензля Сергія Нефьодова вона не випускала з рук.
— Як же це я сама не здогадалася? Тетянка розповідала про нього. Низький уклін його пам'яті. Він відчув… спіймав головне в моїй доньці: доброту і відчайдушність. Я називала її "декабристкою". І боялася тих її достоїнств, які інші дуже цінували. Доброта інколи робить людину беззахисною, а відчайдушність — безрозсудною. Я боялася і того й іншого. Але не догледіла… Не догледіла того вечора. Мені б самій на дах піднятися! І все було б гаразд… — Вона сіла на канапу. — Ти заходь до мене, Петре. Коли зі школи повертаєшся. Або у двір біжиш. Це ж по дорозі…
— Гаразд! Тільки ви маму слухайтесь.
— Якщо ти заходитимеш, буду слухатися. Тоді ще поживу…
— Дуже прошу вас!
— А "В. Б." — це Володя Бугров. Звичайно… Як це я сама не здогадалася? Тетянка захоплювалася ним: "Майбутній Лобачевський!" Майбутній… Ох, якби те, що обіцяє нам це слово, завжди збувалося! У Володі в листі е такий рядок… ось він: "Хоч математика — негуманітарна наука, прояви до неї гуманність". Це він мав на увазі себе самого. Як же я? "Тетянко, милая Тетянко!"
Вона трохи переінакшила Пушкіна, бо зверталася до власної доньки.
— І за зошит спасибі! — Надія Омелянівна картала себе: — Завжди була заднім розумом сильна. Тепер мені ясно, що "С." — це Саша Лєпьошкін. Тетянка казала про нього: "Добріший із добрих! Возиться з першокласниками, як нянька". — Вона підійшла до вікна. — Я їх в гості чокала. І ніби соромила: "Обіцяли життям пожертвувати, а адресу забули". Пробачте мені.
Надія Омелянівна заховала листи і зошит в шафу, зачинила її на ключ. А картину поставила на квадратний столик перед ліжком.
— Ще загинув Дима Савельєв з п'ятого поверху. Точніше, пропав безвісти, — сказала вона.
— Тепер вже не знайдеться… мабуть.
— Мати чекає на нього. Коли повідомлення про смерть не було… І Боря Луцько з другого під'їзду. Віддав життя на "Дорозі життя", під Ленінградом. Його матері вже нема. Я про всіх знаю, хто загинув у нашому будинку. Дима і Бори теж з Тетянкою вчилися.
— У Катерини Іллівни?
— В їхній школі перед війною один десятий клас був… Не забудеш до мене заходити?
— Що ви, Надіє Омелянівно!
— Я тоді ще поживу…
Вона випрямилася і, ніби перевіряючи, чи зможе викопати свою обіцянку, навмисно твердою ходою пройшлася до вікна й повернулася до канапи.
— Я часто згадую, Петре, про наших хлопчиків. І ось що думаю… Про тих, що працювали на заводі, в різних організаціях, золотом на мармурових дошках написано: "Тут працювали… Вічна слава!" І справді, виходить, що ніхто не забутий і ніщо не забуто. А хлопчики нашого будинку ніде ще не працювали. Не встигли вони… Про них не написано. Може, десь на полях, на дорогах. А в місті, де вони жили, нема нічого. Звичайно, в школі написали б, та школу знесли: стара була.
— Знесли, — підтвердив я. — Що ж робити?
— Не знаю, — сказала вона. — Але ж вони не винні, що ще не працювали? Вони багато чого не встигли.
І тут я скочив зі стільця від несподіваної думки.
— Надіє Омелянівно… Послухайте! А якщо зробити дошку, хай дерев'яну або ще з чого-небудь… І встановити її в нашому будинку? В під'їзді, біля ліфта. Якщо зробити так, га?
— Як ти… кажеш?
— Якщо дошку встановити? — Я почав розмахувати своїми ручищами. — І плюс до того ще літопис написати: "Герої, що жили в нашому будинку"!
— Так роблять… де-небудь? — спитала вона.
— Я точно не знаю… Але ж і в організаціях колись мармурових дощок не було. А зараз є! Все з чогось починається. Ви подумайте: матері будуть кожного дня бачити, що їхні сини не забуті. І батьки будуть бачити… І брати, і сестри.
Думка, яка ніби мимохідь мені спала, ставала дедалі значимішою і реальнішою.
— Ви подумайте: якщо навіть син чи брат ніде ще не працював… ну, прямо з десятого класу на війну пішов, все одно про нього буде написано!
— А про дочку? — спитала вона.
Наступного дня я виклав свій план Катерині Іллівні.
— Якщо ти це зробиш, я ляжу в лікарню зі спокійною душею, — сказала вона.
— Зроблю! Я вже й дошку знайшов. Мені її тато залишив.
— Що значить… залишив?
— Він у останні роки місця собі не знаходив: "Користі від мене ніякої!" — казав мамі. І вона його навантажувала завданнями. Які були посильні… Ось змусила дошку вистругати. "Сама не знаю навіщо!" — сказала мені мама. А зараз відомо навіщо! Дошка гладенька, міцна. І вся в прожилках, ніби жива. Але головне — мені її залишив батько. Навіть можна сказати: заповідав! Ось на ній…
— Нікого не забудь! — перебила Катерина Іллівна. — У вас в будинку жили ще…
— Дима Савельєв і Боря Луцько!
— Так, Дима і Боря. Нема ідеальних? — Вона знову з кимось почала сперечатися. — А вони, мої хлопчики? А твоя мама? А ти? А проте… ти цього не чув! Домовились?
— Не чув.
— Порушую правила педагогіки? Та ні… Основне її правило — говорити правду! Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.
— Згоден.
— Дима і Боря…
— Все дізнаюся про них! — пообіцяв я.
— Життя їхнє, було коротке, а дізнатися можна ба-то. Ти друзів своїх підключи! Хай допомагають.
Мені хотілося зробити все самому, і я промовчав.
— "Герої, що жили в нашому будинку"? — вела далі вона. — Так ти хочеш назвати свій літопис?
— Так.
— Дима пропав безвісти. А мав стати відомим! Майбутній Амундсен! Майбутній Пржевальський! — писали про нього в стіннівці:
— Знову це слово, — промовив я. — Скільки "майбутніх" так і залишилися майбутніми… "Ненавиджу війну!" — каже моя мама.
— Так повинні думати всі! — владно промовила Катерина Іллівна. — А хто так не думає, тих треба судити. Принаймні судом совісті. Ти часто цитуєш маму. Це мені подобається! — Вона перевела дух. — Коли Димі пророкували долю Пржевальського, він відповідав: "Хоч конем Пржевальського стати б: поскакати по білому світу". Замість портфеля рюкзак за спиною носив. На руці витатуював якір. Це єдине, за що я його лаяла. "Розумний в гору не піде, розумний гору обійде…" Ще одна дивна "мудрість"! Цинічна дуже. Гнєдковська, я б сказала. А Дима щоліта ходив з батьком в гори. І хотів, щоб між хлопцями утвердилось альпіністське братство: всі у зв'язці, і один одного підтягують! Дима Савельєв… На картах дальні маршрути прокладав, а дійшов лише до Наро-Фомінська. Там і пропав.