Сидір Макарович Притика

Сторінка 3 з 4

Зіньківський Трохим

Велять мені сісти, Дають мені бараболю. Нечищену їсти, А я на ту бараболю Скоса поглядаю — Сидить милий із другою,— Сама добре знаю. Із-за гори дим курить, Машина приходить — Кондух двері вщчиня, Сашінька виходить. Чорні брови та кучері Вони мене замучили; Чорні брови та глаза Ріжуть мене без ножа. Посіяла буряки, А вродила свекла. Коли б мені бог поміг Від батька до свекра. Коли б мені бог поміг Свекрухи діждати — Заставила б стару відьму Халяндри скакати: Скачи, скачи, стара відьмо, На курячій ніжці, Ой щоб знала, як годити Молодій невістці.2

II

Було б се не зовсім правда, коли б сказав я, буцім Сидір Макарович так-таки вже ніколи й не зазнав, що то таке гризота, що то таке нудота та розрада. Не можу гріха потаїти,— трапилось се і з нашим бравим Сидір Макаровичем, але додам, трапилось се з ним один тільки раз, одну разиночку — не більш, та й то на найкоротший час. Буває, бува, що й браву людину, котра доти жила щасливенька на заздрощі заздрісним людям, собі на добрий пожиток, бува, що й таку людину почина раптом щось гризти, почина щось їсти, мов іржа залізо. Сказав би, обкурено його або дання яке дано — звісно, без пригоди люди не живуть, усього буває... Так і з нашим Сидір Макаровичем одного осіннього ранку непевне сподіялось щось: чи то, може, ранок сьогодні такий — хмарно, мряка, що й на серці якось смутно, якось нудно. Не видко уже у Сидір Макаровича того любого усміху, що завжди грав на його губах, через що вид його вродливий так і пашів щастям з удоволеного незакаламученого життя. А сьогодні вже нічого сього нема! Він супиться, він морщиться, крекче, зітхає...

Господе, що се з ним таке? Мушу вже вам розказати, як сам знаю. Бачте, либонь, чи не сон йому приснився який погамий тільки Сидір Макарович раптом почув себе гірко < кривдженим, зобиженим, незадоволеним. Все йому остило, нгг попилось якимся сірим, прикро-сірим кольором.

"Чорт його душу батька зна, що за паскудство отак і на гніті жити,— міркував він того ранку,— тут снагу всю свою покладеш, служиш — із шкури як вискочиш! А що з того? Що-ще й до підхвебельства поки доскочиш... Чи то зводне чи то ротне вчення — так утну, що нехай і сам ротній умиється! Хоч серед ночі спитай: що таке є дисципліна? Крізь сон тобі викладу, не помиляючись: дисципліна состоїть... та що тут і казати... Або хоч прийоми: рушниця аж пищить у руках! І оттака правда в світі! Чи ж я міг думати, що отой миршавий "вольнопреділяючий" Убийвовк, що в зводі у мене був,— чи думав я, що тепер він в охвицери вискоче і мною командуватиме? Чорт його зна,. чого їм вже треба!.. Геограхвики там якісь... А який з його воєнний був? Ні маршировки, ні хвехтовки, було й рушниці до пуття не підійме,— ні "виду" салдацького!.. Шпак*, одно слово, шпак, та й годі! Було кажу йому: господин вольнопреділяючий, не скінчить вам юнкерського. Од вас так шпаком ще й тхне,— ну, де вам! Там треба таких — щоб тверда нога була, щоб "словесность" знав: що таке знам'я, що таке воїнська дисципліна, щоб і вийти знав перед звод по-молодецькій, а не по-шпаків-ській, на сміховище, та щоб і скомандувать зміг голосно, рівно, розлого: "Рота, стройся па-а-зводна?" А вам куди? Нехай мене пошлють — так, так! От, що хіба геограхвики... та се сама вже дурниця! Не таке вчили — і гарнізонку, й ротне, й арихметики усякі... Не сподівався! А тепер воно вже охвицер, а вам, Сидоре Макаровичу, дуля під самісінький нос. Тепереньки й потріпуватимемо тобою... А нічогісінько ж не зна — я певний на тому... і десятої долі за мене..."

Гірко-гірко стало йому. Яка кривда, яка зневага: сьогодні Убийвовк той прийде в роту уже начальником й загадуватиме йому! Аж сплюнув Притика спересердя й забув за гадками сумними, що звод його стоїть вже вишикований на дворищі й чекає. Не до зводу йому, не до служби йому,— нічого не хочеться робити.

Сердитий Сидір Макарович і лютує, і приска, і кричить на москаликів:

— Який ти в біса салдат,— кричить він одному,— чортова на тобі голова, свинячі вуха! Звод увесь з ноги збиваєш!.. Мужлай — за волами тобі ходити або свинарем, а не рушницю носити!

* Невійськових так військові дражнять.

І замислиться Сидір Макарович: що тепер за салдат став: мужик! Служба йому неволя — коли, каже, я вільний був або: коли я піду на волю! Духу салдацького катма — не встиг із служби вийти — дивишся — вже ярмаркує, весь у мужицькому геть чисто — й не пізнаєш, що на службі був.

— їх благородіє,— каже йому вістовий,— прапорщик Убийвовк казали, щоб ви занялись у школі та словесностю, а вони самі не будуть.

Гірко всміхнувся Сидір: "На наших плечах виїжджатимуть їх благородіє, загадувати — будуть здорові — видко, а бувати в роті — не сподівайся. Та й толку якого, коли й буватиме. Закладе руки назад себе: "Командуй, Притико, зводом! Командуй кругом! Звели марширувать під барабан!" Боятиметься сам вбрехатись: багацько до сина навчились у юнкерському. Побачимо от, як вліті доведеться вашому благородію та командувать зводом у лагерях, побачимо тоді, які ви спритні будете..."

Гірко йому, а з тим тут же трішки й розважа себе: згадує він, що слава російського вояцтва на його, Притичиних, плечах спочиває, що він, він "робе" з мужика салдата, а ті паничі, що їх роблять охвицерами за геограхвики, тільки так, лихий вже його й зна навіщо,— задля видимості хіба тільки... О, як би хороше, як би любо було, коли б вище начальство та дізналось, на свої очі щоб побачило, що от він,— ундер-цер — усе так добре знає, так щиро службу пильнує, а той паничик і за ехврейтора — то б не здатний!

І лине він крилатою думкою із Шполи у Житомир. Літо. Муштра полкова. Прапорщик Убийвовк, як почується яка команда, знай, усе питається у свого ундер-цера, у Макаровича: "А де стати мені, а що скомандувать, а коли зробити те, а коли те?" — "Оттам, ваше благородіє!" — одказує, знай, жвавий Сидір Макарович. Скінчилася муштра. Полковник дякує за пильність, але тут же й вирікає дещо. "Треба з жалем завважити,— каже він,— що в деяких ротах ундер-цери краще своє діло знають, ніж панове охвицери. Сумна річ, дуже сумна! Замість щоб самим бути для всіх зразком,— вони тільки через те ще так-сяк муштру сповняють, що позад їх стоять ундер-цери й підказують їм! Гай, гай!.." Тут він якось ненароком, мовляв, кинув очима туди, де стояв прапорщик Убийвовк та Притика. Убийвовк якось непевно потоптався й похнюпив голову. "Найбільша ж моя дяка,— додає полковник,— ундер-церам — спасибі, ундер-цери, спасибі!"