І промовив Говінда:
— Нірвана, друже, — не тільки слово. Це — думка.
— Може, й думка, — провадив Сіддхартха. — Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він учився, той голос виховував його і вчив, річка йому здавалася богом, і роками чоловік не здогадувавсь, що кожен вітрець, кожна хмарка, кожна пташка, кожна мурашка достоту така сама божественна, стільки ж знає і так само може повчити, як і ним шанована річка. Та коли цей святий пішов у ліси, він усе зрозумів, зрозумів більше за тебе й за мене, — без учителів, без книжок, а лиш завдяки тому, що вірив у річку.
Озвався Говінда:
— Але те, що ти називаєш "речі" — це щось дійсне, щось справжнє? Чи всього лиш ілюзія Майї, тільки видимість і омана? Оцей камінець, твоє дерево, річка — все це дійсне?
— І це також, — відповів Сіддхартха, — турбує мене не дуже. Видимість ці речі чи не видимість — байдуже; я ж бо теж така сама видимість, тож вони подібні до мене. Через це я їх так і люблю та шаную: що вони подібні до мене. Тим-то я можу їх полюбити. А ось і вчення, з якого ти, о Говіндо, сміятимешся: любов — це, як на мене, найважливіше з-поміж усього. Побачити наскрізь світ, пояснити його, знехтувати ним — це, певно, клопіт великих мислителів. А для мене головне полягає ось у чому: бути в змозі любити світ, а не ним нехтувати, не ненавидіти його й себе, дивитися на нього, й на себе, й на всі створіння з любов'ю, захватом і шанобою.
— Я розумію, — відказав Говінда. — Але саме це він, Величний, назвав ілюзією. Він проповідує доброзичливість, поблажливість, співчуття, терпимість. Тільки не любов. Він заборонив нам зв'язувати наші серця путами любові до земного.
— Я знаю, — мовив Сіддхартха, і вуста його торкнула злотосяйна усмішка. — Я знаю це, о Говіндо. Ось бачиш, ми з тобою зайшли в самісінькі нетрі суджень, у суперечку про слова. Бо я не можу не визнати, що слова мої про любов суперечать, нібито суперечать тому, що каже Гаутама. З цієї ж причини я й не довіряю словам, бо знаю: ця суперечність — омана. Я знаю, ми з Гаутамою одної думки. Бо й Він не може не знати любові! Він, хто в своїй минущості, у своїй незначущості пізнав ціле людське буття і все ж так любив людей, що все своє довге, стражденне життя поклав єдино на те, аби їм допомогти, аби їх навчити! І навіть у нього, навіть у твого великого Вчителя речі мені до вподоби більше, ніж слова; життя і діяння його важливіші, ніж його проповіді, порух руки його вагоміший, аніж його судження. Велич його я вбачаю не в проповідях, не в міркуваннях, а тільки в житті, в діяннях.
Довго мовчали обидва старці. Потім Говінда вклонивсь на прощання й промовив:
— Дякую тобі, Сіддхартхо, за те, що розповів мені трохи про свої думки. Почасти вони викликали в мене подив, не всі з них збагнув я одразу. Та хай уже буде, як є, я тобі дякую й зичу, щоб дні твої минали у мирі та спокої.
(Але потай Говінда подумав: "Дивак цей Сіддхартха, дивні думки він висловлює, і вчення його здається безглуздим. Інакше воно у Величного — виразніше, чистіше, зрозуміліше, в ньому немає нічого дивного, безглуздого чи сміховинного. Та зовсім відмінними від думок Сіддхартхи здаються мені його руки та ноги, його очі, чоло, його подих, усмішка, уклін його і хода. Ніколи відтоді, як величний Гаутама перейшов до нірвани, жодного разу я не бачив людини, про яку подумав би: "Це — святий!" Тільки він, цей Сіддхартха, справив на мене таке враження. Може, вчення його і дивне, може, слова його лунають і безглуздо, проте погляд його і руки, тіло його і чуб — усе в нього випромінює чистоту, випромінює спокій, випромінює радість, і милосердя, і святість, що її я не бачив ні в кого іншого після останньої смерті нашого величного Вчителя".)
Отож поки Говінда міркував отак, поки душу його краяли сумніви, він у пориві любові іще раз прихилився всім серцем до Сіддхартхи. І ще раз низенько вклонився Сіддхартсі, що спокійно сидів,
— О друже, — Говінда промовив, — ми вже постаріли. І навряд чи котрийсь із нас побачить другого в цій подобі. Видно, любий мій, ти знайшов мир і спокій. Скажу тобі щиро: я їх не знайшов. Промов же до мене, шановний, ще одне слово, дай мені щось таке, що я міг би його осягнути, що міг би збагнути! Дай мені щось на дорогу! Вона, о Сіддхартхо, часто буває у мене тяжка, ця дорога, часто буває безрадісна.
Та Сіддхартха мовчав, тільки зорив на Говінду зі своєю спокійною, лагідною усмішкою. Застиглим поглядом дивився Говінда в його обличчя — дивився зі страхом, із тугою. Біль і вічне шукання стояло у цьому погляді — вічне і вічно марне.
Сіддхартха завважив цей погляд, всміхнувся.
— Нахилися, Говіндо! — тихенько промовив він до Говінди. — Нахилися до мене! Отак! Ще ближче! Близенько-близенько! А тепер поцілуй, о Говіндо, в чоло мене!
Та поки Говінда, вражений і все ж таки охоплений глибокою любов'ю та передчуттям, прислухався до слів Сіддхартхи, а тоді нахиливсь низенько й торкнувся вустами його чола, з ним, Говіндою, сталося щось дивовижне. Поки думки його ще були заклопотані чудними Сіддхартхиними словами, поки він ще затято і марно силкувався позбутися пут часу, уявити собі нірвану й сансару як ціле, поки в ньому ще навіть боролася певна зневага до товаришевих слів з нездоланною любов'ю й шанобою, з ним ставалося ось що.
Говінда не бачив уже Сіддхартхи, натомість йому ввижалися інші обличчя, десятки облич, довга вервечка, цілий потік — сотні, тисячі облич, й усі вони напливали й відпливали, а проте всі, здавалося, водночас стояли перед його очима, всі безперервно мінялися й оновлювались, однак усе то був він, Сіддхартха. Говінда бачив образ рибини; то був короп із широко, нестерпно роззявленим ротом — образ умирущої рибини з вибалушеними очима… Говінда бачив обличчя щойно народженої дитини, червоне й геть поморщене, скривлене, ладне ось-ось заплакати… Він бачив обличчя вбивці, бачив, як той уганяє в чиєсь тіло ножа… А за мить той злочинець уже стояв навколішки, закутий у кайдани, і кат відтинав одним ударом меча йому голову… Бачив Говінда тіла чоловіків і жінок, голі, у різних позах, охоплені шаленим коханням… Бачив трупи — закоцюблі, застиглі, холодні, порожні.. Бачив птахів, голови тварин — вепрів, крокодилів, слонів, биків… Бачив богів, бачив Крішну, бачив Агні… Говінда бачив ті постаті й образи, поєднані між собою безліччю зв'язків, і всі вони одне одному допомагали, одне одного кохали, ненавиділи, нищили, народжували знов, і кожне з них прагло вмерти, кожне являло собою палке, болісне свідчення тлінності, але жодне з них не вмирало, кожне тільки прибирало іншу подобу, раз у раз народжувалося знов, образ у кожного щоразу ставав іншим, і всі ці образи поставали один за одним, безперервно… І жодна, з цих постатей та образів не ворушилась, усі вони текли, зачиналися, пропливали й зливалися, і над усіма ними весь час було щось тоненьке, примарне й усе ж таки справжнє — наче тонюсіньке скло чи крига, прозорий серпанок, якась шкаралуща, чи форма, чи водяна личина була всміхненим Сіддхартхиним обличчям, що його він, Говінда, саме цієї миті торкався вустами. І збагнув Говінда, що ця усмішка личини, ця усмішка єдності над потоком перевтілень, ця усмішка одночасності над безліччю народжень і смертей, ця Сіддхартхина усмішка була достоту та сама, достоту така сама, спокійна, чарівна, непроникна, може, доброзичлива, може, іронічна, мудра, тисячократна усмішка Гаутами, Будди, — усмішка, яку сам він, Говінда, з шанобою споглядав безліч разів. І збагнув Говінда: так усміхаються Довершені.