Леонора
Не маю вже чого, принцесо, я казати.
Лиш можу з вами вдвох печалиться й зітхати!
Вам докоряла я – тепер жалію вас!
Та як боролися з коханням ви весь час.
Чесноту гордую за певну взявши зброю, —
То в ній і забуття шукайте, і спокою,
І щирі до небес мольби свої пошліть:
Від муки вас господь окриє й захистить;
За мужність – ласкою правдивою пригріє.
Інфанта
Надії стратити – одна моя надія!
Паж
(увіходить)
З наказу вашого Хімена прибула.
Інфанта
(до Леонори)
Піди зустрінь її!
Леонора
Вам, пані, перейшла
Охота бачитись?..
Інфанта
Я вийду, Леоноро,
Лиш заспокоюсь.
Моє незглибне горе,
О небо правеє, розвій і погаси,
І в груди змучені спочинок принеси!
У щасті іншої свойого я шукаю.
Ті двоє шлюбу ждуть – і я його жадаю.
Пошли ж, о господи, скоріш той день і мить, —
Чи сил мені додай страждати і терпіть!
Як до подружнього ввійдуть вони покою, —
я розлучусь тоді із мукою страшною,
Що серце путами залізними взяла…
Та годі… Треба йти… Хімена прибула —
Ачей розвагу я найду в розмові з нею.
Сцена III
Граф, дон Дієго.
Граф
Король вас милістю одзначув своєю
І те дарує вам, що мав би я дістать:
Ви принца будете кастільського навчать.
За вихователя його особи ставши.
Дон Дієго
Не диво! Наш король сьогодні, як і завше.
Належне сплачує підданцям, що колись
Своїми вчинками для трону придались.
Граф
Високо королі поставлені над нами,
Та помилятися судилось їм так само.
Заслуги вміючи колишні пам'ятать,
Вони сьогоднішніх ладні не помічать.
Дон Дієго
Облишмо речі ці, як вас воно дратує.
Чи гідному король належну честь дарує,
Чи з ласки надав мені високий сан —
Коритись мусимо: він володар і пан.
Своє призначення я гордо буду нести,
Але й у вас теперь прошу ясної честі:
Дочку ви маєте – її Родріго мій
Кохає, все життя ладен віддати їй;
Дозвольте ж під вінець їм пожаданий стати
І дві фамілії достойні поєднати.
Граф
Про інше мріяти тепер ваш має син
І пари кращої шукати буде він.
Коли отець його досяг такої слави.
Учіть же принца ви – на те дано вам право
Як слід народами своїми керувать,
Пошану у людей і пострах викликать.
Карати злочини, нагороджати добрих.
Навчайте ви його і подвигів хоробрих,
І справи ратної взірці йому явіть.
Нехай по-мужньому уміє він терпіть.
Хай бачить з прикладу суворого вояки,
Як цілий день і ніч не сходити з кульбаки
І, по спочинкові у панцері тяжкім,
На ворога свого спадати, наче грім,
І перемоги ждать од власної правиці!
Дон Дієго
На зло заздросникам, усього він навчиться.
Коли життєпис мій уважно прочита.
Там славні подвиги записано й літа,
Там приклади дано, як підбивать народи.
Давати війську лад, чинить гучні походи
І слави славної на полі добувать!
Граф
Та навіч бачити – то краще, ніж читать,
І книги принцові ніякої не треба,
Як приклади живі він має перед себе.
Навіщо ті літа і довгий список їх,
Коли не варт вони одного з днів моїх?
Були хоробрі ви – а я хоробрий нині,
I ця правиця от слугує всій країні.
Була б Кастілія в чужинському ярмі,
Якби я остраху не сіяв між людьми!
І Арагонія здригається, й Гренада,
Коли дзвінка моя із піхов блисне шпага!
Немає того дня, щоб лаврів не вплітав
У гордий мій війок!
І принц би перейняв.
Як слави здобувать оружною рукою,
Як бити ворога – лиш попліч ізо мною.
Тоді він бачив би…
Дон Дієго
Я добре знаю й сам.
Що ви вояк єсте на заздрість воякам:
Служили гідно ви під владою у мене.
А старості мене мороз побив студений —
Ви гідно стали там, де перше я стояв.
Ви – те, що я колись. Чи досить я сказав.
Щоб надто довгої уникнути розмови?
Невже ж не бачите і досі ще того ви,
Чому король мене обрав з-поміж усіх?
Граф
Те, що дістали ви, – узяте з рук моїх!
Дон Дієго
Мені дано лише, чого не варті другі.
Граф
Дається завжди тим, хто більші мав заслуги.
Дон Дієго
Недобрий знак, як помічають їх!
Граф
Свого добилися ви в лестощах низьких!
Дон Дієго
Єдина путь моя – то подвиги високі!
Граф
Король ізглянувся на древні ваші роки!
Дон Дієго
Ні – славу відзначив і мужність він мою.
Граф
Нікому першості я в славі не даю!
Дон Дієго
Хто честі не досяг, той честі не достойний!
Граф
Я недостойний?
Дон Дієго
Ви!
Граф
(дає йому поличника)
Ось нагорода йойна
Нахабі сивому! Носи її, старий!
Дон Дієго
(вихопивши шпагу)
Кінчай же! Без вагань ти першого убий,
Хто в роді славному зажив ганьби страшної!
Граф
Тобі, безсилому, змагатися зо мною?
Дон Дієго
О боже! Міць верни, щоб відплатить йому!
Граф
А! Шпага вибита! Її я не візьму
І не радітиму безславному трофею!
Прощай! Нехай же принд над книгою твоєю,
На зло заздросникам, життя вивча твоє.
Навряд, чи кара ця правдива додає
До списку, де гучні вихвалюються вчинки,
Нову для подивів і для хвали сторінку!
Сцена IV
Дон Дієго
О, люта старосте! О, муко нелюдська!
Та от нащо я жив, нащо моя рука!
В боях трудилася і лаврами квітчалась!
Ті лаври зірвано, і лиш ганьба зосталась!
Правиця, що її шанув вся земля,
Правиця, що не раз самого короля
І цілу державу кріпила й боронила, —
Сьогодні зрадила, нікчемна і безсила!
Жорстокі спомини! У славі вік прожить
І сплямити її в одну-єдину мить!
Дістать від короля найвищий знак пошани,
Щоб обернувся він у горе нечуване!
Хай тріумфує граф! А що ж, старий, тобі?
Чи жить зневаженим, чи вмерти у ганьбі?
Так, графе заздрісний! Доскочив ти свойого!
Ти принцові тепер світитимеш дорогу,
Де до величності простують королі!..
Я, честь утративши, все стратив на землі!
А ти, серед боїв утіхо і порадо, —
Не годен я уже тебе носити, шпаго!
Колись могла ти жах на ворога нести —
Тепер окраса лиш, не оборона ти!
Іди ж до кращих рук! Нехай холодна криця
За схолоднілого відплатить і помститься!