Одразу усе військо вскочило на коней, а піхота на підводи; забрали гармати й порох, поїхали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання на страшного звіра, що й очі, й вуха, і чуття добре має, а ще краще — лапи. Наказано було князем під великою карою, щоб ніхто не гомонів і люльки не курив. Звернули з шляху; потяглись лісом мовчки, тихо; тільки коли-не-коли колесо гарматне чи возове стукне, наїхавши на корінь, або трісне суха гілляка. Ішли день і ніч з малим відпочинком, а далі влізли у таку гущину, у такі нетрі, вертепи та вибої, що ледве-ледве витягали вози та гармати з того болота. А тут ніч темна така, що тільки навмання вгадуєш дорогу. Далі таки, дякувати богу, вийшли без пригоди з тієї багнюки і вибрались у рідкий бір. Я зліз з коня та з радощів аж землю поцілував. Про запорожців не думаю – уже і байдуже. Адже молодий був молодий, хисткий — нікому було зміцнити... Ото ж скоро вже дійшли і до того пасічника, що держаки на списи стругає. Оточили його і взяли в свої руки. А він тільки подививсь, піднявши вгору брови, та сказав: "От же вражі ляхи таки пронюхали!" — а потім знов насупився та й став байдужим: знає вже, що коли не сьогодні, так завтра смерть. Та такий же старий і сивий був пасічник, що ніхто його не бив і не лаяв. Посадили його на віз, ще й сіна підмостили — та й поїхали до Мазепиної Могили.
Переночувавши в невеличкім сільці, вранці позганяли мужиків з околиць з вилами та з сокирами. Було їх душ, мабуть, з тисячу. Рушили далі, і вночі прийшли до якогось урочища. Там, видно, колись був табір, бо лісу багато вирубано і залишилися рови й вали. Порадив тут один козак перечекати, аж поки на небі місяць зайде. А небо було чисте, як хустка, і скрізь зорями заіскрене. Та князь боявся, щоб гайдамаки тим часом не довідались.
— Не бійтесь,— каже,— ніхто сюди не прийде, бо кажуть, що це місце закляте: тут, кажуть, по ночах відьми та упирі відігрівають свої штуки; з того-то воно й зветься: Куцого Чорта Слобода.
От, як переждали годин зо три, то почали зникати з неба зорі, а на небі червоні плями од багаття, що горіло в гайдамацькому таборі. Рушили ми тихо і, прийшовши до самих гребель, порозставляли перед кожною греблею по шести гармат і рови перед гарматами повикопували, а округи гармат піхота стала. Селян з сокирами розставлено кругом попід соснами, і наказано як гукнуть по разу гармати, щоб рубали сосни. А решту піхоти порозставляли з рушницями понад багном, щоб стріляти, якщо хто вискочить з лісу. Почало вже сіріти. Сердешні гуляки сплять собі, і не сниться їм, що вже їх піймано в пастку.
Аж ось зараз із самої більшої греблі шість гармат — торох! — аз другої згодом — гу-гу! — аз третьої знов — гу-у! Затріщали і загули по лісу сосни; а тут враз застукало тисяча сокир об дерево. Ой не весело ж було січовим молодцям прокидатись під такий гук і тріскіт! Затихли гармати, давши по два рази огню; перестали й бити сокири. Я взяв морську трубу і закричав: "Здавайтесь на ласку панську, бо охоплені кільцем".
Жодної відповіді. Тихо; тільки дим клубочиться понад болотами, підіймаючись угору. Аж ось на греблі затупотіли коні і крик: "Гони, лови! Стій, Кирило!" — і поки піхота випалила, як ось летить бісом щось на коні і пролітає поміж гармат. Тоді тільки впізнали Ласуна. Погоня гайдамацька повернулась, бо жарко їх зустріла піхота з самопалів; чоловік з десяток покотилося з сідла.
От і день розвиднився. Окрикнув я їх тричі, щоб здавались. Аж за третім разом гукнули з лісу, сильно лаючи й нас і наших батьків. Знов загуркотіли гармати, затріщав ліс, застукали сокири. Години за три поробили кругом багна засіки, а соснами завалили кругом гайдамацький табір і багатьох передушили на гибель. Пробували сердеги відстрілюватись, повилазивши на сосни, а наша піхота собі брала їх на ціль. Та болото було дуже широке, тому небагато вони нам шкодили.
Отак і день цілий минув. Стук, та грім, та курява понад лісом. А як стемніло, порадив Ласун поробити тайно на греблях завали з гілляк, пеньків, каміння й хворосту, щоб кіннота через них не могла перебратись, бо напевне знав, що гайдамаки підуть напролом. Стала в нагоді нам його порада, бо справді Чортовус, розділивши свою ватагу на три купи, здумав ударити разом по трьом греблям і прочистити собі дорогу.
Вартували ми всю ніч зі зброєю, прислухались до всякого шелесту. Як ось опівночі затупотіли коні, спочатку глухо, а далі все чутніше, як стали підходити гайдамаки до греблі, а нарешті загуділа гребля від копит, а гайдамаки загукали: "Нуте, братця: або здобути, або дома не бути!" — і припустилися наввипередки. Ми дали їм наблизитись, щоб затягнути усіх на греблю, а потім — гу! — заревіли гармати. Отоді вже зробилося справжнє пекло. Що хвилина, то й гукають гармати, як не з того, то з цього боку. А поранені кричать, коні іржуть та б'ються поміж позавалюваного гілля, дерево скрізь тріщить та падає, а по бору рокіт так і стелиться. А ніч була темна-темна! Тільки раз по разу сяє красний вогонь з гармат: сяйне, освітлить кругом людей, коней, блискучу збрую і рудий дим хмарами зверху, та знов і погасне, тільки реве та стогне кругом у темряві. Справжнє було пекло. Цілу ніч стріляли пушкарі, мов зав'язавши очі; тільки чули, що на греблі ворочається все і кипить, як у казані. А як розвидніло, тоді тільки побачили, яке лихо сталось гайдамакам. Думали пробитись, нещасні, через греблю, та позабивавшись у завалах, пропали там, як бджоли в бочці під пасічною палицею... Як бджоли карабкаються, тонуть і в'язнуть у густій патоці, як виверне пасічнику у бочку важкі та повні соти; так вони, бідолахи, в'язнули поміж гіллям і тонули в багні. Лежало їх багато. Аж жаль було дивитись! Народ увесь здоровий та розкішний і коні добрі; та все ж пороздирані картечами і покривавлені. Лежать, бідахи, повивертавшись, густо, як снопи на хорошій ниві. Як молотники, вставши зрання, стануть у два ряди на довгому току і б'ють дубовими ціпами сніп за снопом, аж поки не стане увесь соломою, так і їх порозбивано картечами, пороздирано чавунними кулями на шматки і перемішано з потрощеними гілляками і колоддям. На великій греблі, у завалі, знайшли і самого Чортовуса. Навзнак лежав сердешний головою на стовбурі зрубаного дерева, розкидавши пташино руки, а вуси, мов дві чорні гадюки, розтяглись по зрубу, у крові всі та й позасихали. Картеча вдарила бідолаху саме в груди і вискочила в спину, розпоровши пишний кармазин. Кров із рани потекла і по всьому жупанові, і по золотому поясу, залила і дорогого білого коня, що лежав під ним убитий. Шаблю при Чортовусові і оружжя знайшли пречудовне, але ніхто не схотів його носити, бо Чортовус був, кажуть, чарівник і все те наговорене чарами. Один князь Любомирський не боявся ніяких чар і взяв собі ту шаблю і зброю. Поранених душ тридцять забрали і повезли до Попонного на страту, здобич поділили поміж військом, а трупи четвертували і розставили на стовпах по селах і шляхах. Тільки з того люди ще більш набиралися собі гайдамацького духу: як покажуться, було, де січові гості,— вони їх криють по пасіках, дають їм сховище, а кому нема життя від економів та дозорців панських, ті й самі з гайдамаками панські будинки руйнували. Тільки ми, надвірні, було, за панським приводом, ходимо на гайдамак. Здавалось: ніби добре чинимо, а насправді ми допомагали загнуздувати наших братів.