Чаклуй, бабо, чаклуй, дід,
Чаклуй, сіренький ведмідь!
Помовчить трішечки, помовчить, а потім знову:
Чаклуй, бабо, чаклуй, дід…
Раптом риба як клюне, я як смикну вудку! Риба блиснула в повітрі, зірвалася з гачка, впала на берег і ну танцювати біля самісінької води.
Шурко як закричить:
— Держи її!
Кинувся до риби і давай ловити. Риба по березі скаче, а він прямо животом на неї падає, ніяк спіймати не може, мало вона назад у річку не втекла.
Нарешті він її схопив. Я набрав у банку води, Шурко пустив у неї рибу і став розглядати.
— Це, — каже, — окунь. — Слово честі, окунь! Бачиш, які у нього смужки. Цур, мій буде.
— Гаразд, хай буде твій. Ми ще багато наловимо.
У цей день ми довго вудили. Зловили шість окуньців, чотирьох пічкурів і навіть йоржика одного вивудили.
На зворотному шляху Шурко ніс банку з рибою і навіть подержати не давав мені. Він був дуже радий і зовсім не образився, коли побачив, що його калоша зникла, а замість неї на хвіртці висить новенька голуба скринька для листів.
— Ну й нехай, — сказав він. — По-моєму, скринька ще навіть краще, ніж калоша.
Він махнув рукою і мерщій побіг показувати бабусі рибу. Бабуся похвалила нас. А потім я йому сказав:
— От бачиш, а ти чаклував! Нічого твоє чаклування не варте. Я в чаклування не вірю.
— У! — сказав Шурко. — А я, думаєш, вірю! Це тільки дикуни вірять та старенькі бабусі.
Цим він дуже насмішив бабусю, бо вона хоч і була старенька, але теж не вірила в чаклунство.