"Здоров, Шурко! Як ти почуваєшся? Ми про тебе все знаємо від Шурки Лебедєвої. Лежи спокійно, то згодом зможеш знову грати в футбол. Не скучай… Завтра приймальний день, і ми прийдемо всім класом…
Сева і Толя".
Шурко навіть голосно розсміявся від радості. Як добре мати гарних, вірних друзів!
Через два тижні Шурко вперше після хвороби пішов до школи. Дорогою він зустрів Шуру. Вони йшли поруч, і обоє чомусь мовчали.
І раптом, уже майже біля школи, ззаду долинув чийсь знайомий голос:
— Шур-о-о!..
Вони обернулися разом, як за командою, не знаючи, кого з них кличуть. Потім подивилися одне на одного і… засміялися, — дружно і весело.
А з вікна тролейбуса їм махала рукою і посміхалася Клавдія Василівна — Шурина мама.
1956 р.