— Безумовно, артилерія он як потрібна Царицину...
— Алеж і ціла армія.
— Пожди!.. Це значить — випрягти з повозок ?.. Ще раз схвильовано підхопив Одарюк:
— Важко зараз збагнути, чого саме вимагають інтереси революції. На мою думку, артилерію треба виручати. Але й кидати хворих-—нема на те моєї згоди. Ми спільно з товаришами десять місяців билися проти німців, корніловців, денікінців, та невже ж побіжимо тепер від них перед хворобами? Коли вже вмирати, то хочу вмерти з ними! Коня свого віддаю під артилерію, а сам піду з хворими...
— І я!
— І я!
Не мовчав ніхто. Близько сотні голосів злилося в однім пориванні. Хворий на сухоти, запальний і чулий завполітвід-.ділу армії, молодий студент Торський скочив на повозку:
— Товариші! Може я нескладно скажу, та зате — від щирого серця! Історія знає немало таких славних переходів пустелями непроходимими. Гинули армії—залишалася слава. Та слава запалювала нащадків, підносила їх на нові геройства, на нові славні дії. Але то були армії завойовників, гнобителів. Тепер настала пора інших воєн, інших боїв — за визволення всіх трудящих. Ми виставимо своїх героїв! Ми створимо нові леґенди ! Ми впишемо нові сторінки в історію!... Нехай ми загинемо! Нехай тільки останки 11 — ої армії дійдуть до Астрахані! Але вони донесуть туди нашу славу й запалять тисячі й сотні тисяч на борню. Ми вмремо, — армія не вмре, діла наші не вмруть ? Ви чуєте ? Армія повернеться мстивим, переможним гураґаном туди, звідки ми тікаємо! Я вірю в це! Вона повернеться!..
Він боляче закашлявся й виплюнув кривавий згусток. Крики захоплення покрили його слова.
Того ж дня батареї, підсилені кіньми, пішли вперед, а при обозах побільшало пішаків... Маленький, сухорлявий хворий Торський вибивався з сил, важко дихав і часто витирав нездоровий піт. Ночами його била пропасниця й кашель роздирав йому груди. Але він нікому не жалівся й щодня місив піски попліч усіх. На третій день він уже падав від знемоги.
Одарюк не спускав з нього очей і помітив, що він тихенько відстав від товаришів і заховався за пісковим бугром. Стурбований Одарюк бігцем кинувся туди. Торський лежав на м'якому піску й важко дихав. Одарюк схилився над ним і голос йому затремтів незвичайно м'яко:
— Володьо... Що це ти надумав?
Його погляд упав на кобур. Торський тихо посміхнувся.
— Невже ти вважаєш мене за такого боягуза ? Ні, друже, я не думаю вкорочувати собі життя. Я просто умираю. От і все. Я не хочу вас обтяжувати, — там і так місця мало... Ти не бійся, це не довго... Тут, розумієш,затишно... Я полежу й відпочину. Це ж чудесно — полежати й відпочити... Ах, Одарюк, як я втомився! Як утомився!..
Він зайшовся страшним кашлем і кров пішла йому горлом. Його обережно перенесли на підводу. Другого дня він помер.
*
Мертвих кидали, живі далі йшли, доки теж падали з ніг Над хворими, знесиленими загонами нависла тривога: нема води. Ішли пісками, не зустрічаючи ніде худуків (копанок). Пробували здобути воду, але в ґрунті не було й ознак її. Вишукували по балочках тоненькі й маленькі цяточки снігу й вилизували їх язиками.
Стогін стояв над обозами:
— Води!.. Води!..
Тася йшла мов у чаду, змарніла докраю, з порепаними від спраги й вітру губами. Маринка несла маленьку Катрусю: її мати вмерла від тифу. Вмираючи, прохала Маринку не кидати дитини, стати їй за матір. Дитина скигліла й благальними великими очима дивилася на Маринку. Серце Маринці краялося. Вона догнала Тасю.
— Тасю, ти вчилася на лікаря... Скажи мені... — Тільки не подумай чогось такого... Чи скоро в жінки буває молоко, як вона завагітніє?
ТО КапельгородськнЄ—Шурган
— Ні, Маринко, не скоро... А що ?
Маринка зніяковіла. Потім, уся червона, стала сміятися:
— Та то... У мене ж бач, не було дітей... А воно — таке маленьке... І так благально дивиться ... Я б хотіла ... Я б хотіла...
Тасі бризнули-сльози з очей. Ця маленька жінка з великим серцем хотіла б завагітнити, щоб своїм молоком вигодувати чужу хвору дитину!
— Маринко!.. О, яка бо ти !.. Сестричко моя ріднесенька ! Які ж ми з тобою нещасні!
Вона гірко заплакала. Виливала пекучу тугу за тисячами померлих на її очах і тих, що вмирають. Плакала за зів'ялими жіночими мріями й за ним, за Гавриком. .
Рогожіна не було вже два дні. Коли вступали в пасмо пісків, він зауважив товаришам:
— Тут не буде води ...
— Звідки ти це знаєш?
— Я виріс у кізлярських пісках. Я по рослинах бачу, що тут ґрунтові води глибоко. Треба звернути на північ.
— Але це збільшить нашу дорогу...
— Зате спасе багатьох від мук і смерти.
Його не слухали. День-два якось обійдуться. Та ще ж, може, все це — тільки вигадка.
Загін уступив у безводне пасмо пісків. Змучені спрагою люди — ледве рухалися, падали, відставали.
— Води!.. Води !..
Язики пороспухали, в роті пересохло. Лягали обабіч валки й стерегли коней: билися за кінську сечу й висмоктували її з брудних калюж.
Коні пленталися, мов п'яні, падали й дохли більше звичайного. Люди, як мухи на падло, кидалися на трупи, розрубували їх, живилися м'ясом, пили кров і рідину. Це втихомирювало спрагу. ^^р^
А Рогожіна не було. Відстав? Загинув? Товариші нічого не знали.
Того дня передовий натовп вибравшись на гребінь піскових бурунів, побачив поперед себе невеличку падину, а на ній —озеро.
— Вода! Вода! Браточки, вода!
Мов електрична хвиля пробігла змученим натовпом. Люди кинулися навпростець. Погоничі повернули за ними коні. Бігли люди, бігли коні, перекидалися повозки. Хворі підводилися й намагалися перегнати інших, падаючи й плазуючи. Лізли рачки, плакали й кричали:
— Голубчики!.. І мені!.. Братики!.. І мені!..
Кожен уже знав, що в степових копанях води всім не вистачало.
Біля озера кишіла людська каша. Звалювли з ніг, лізли по головах і плечах, змісивши тоненький лід біля берега з вонючим 146 намулом, падали просто в воду і глитали, глитали її . — щоб зразу ж виплюнути назад.
Не була гіркосолона вонюча мочажина, ісля півгодини люди сиділи й лежали навкруги в глибокому розпачі. Навіщо йти далі ? Чи не краще вмерти тут, без зайвих мук?
У Тасі крутилося в голові від спраги й утоми. Вона пішла з Маринкою допомогти кільком роздавленим біля озера. Сонце сідало в жовтаво-сизих хмарах і тіні лягали від сусідніх бугрів. Тася випадково глянула в замерзлу калюжу й жахнулася. Звідти виглянуло страшне обличчя з порепаними губами, потріскане, обвітряне. Тільки великі очі нагадували колишню Тасю. Спочатку хитнулася назад. А потім... Не однаково хіба? Людям потрібні її руки, а не обличчя. А Гаврикові... Четвертий день немає Гаврика. Група тане, як сніг весною. Люди мруть, відстають, гинуть безвісти.