— Не зовсім однакова... Гаврило Петрович, бачу, має змогу фехтувати шаблею, а я — тільки пером. Та й то — лівицею.
Він очевидячки натякав на свої літературно — публіцистичні вправи в "Русском богатстве" й місцевих газетах, бо мав, як він сам казав, писучу вдачу.
Караулов поспішив пояснити свою думку:
— Алеж ви обидва вибилися з рядових козаків... і до військової школи попали самоуками .. Як же вас не рівняти ?. —До речі, Гавриле Петровичу, мені Григорій Абрамович Вертепов розказував вашу романтичну урускольську історію-Знаєте,— такі типи, як стара Кологривиха — це справжні живі сторінки козацької старовини...
Високе чоло Рогожіна потьмарилося під химерними зламами рухливих брів.
— Я волів би, Михаиле Олександровичу, щоб ця історія залишилася між нами.
— Ну гаразд, гаразд. Дуже радий, що мені щастить зібрати біля себе старих приятелів. Це мій замисел — скупчити в управлінні всю нашу військову демократію. Вас, Гавриле Петровичу, я прошу до себе за старшого адьютанта.
Вражливе обличчя Рогожіна не могло приховати наявного задоволення.
— Радий працювати з вами, Михаиле Олександровичу-Алеж який мій досвід? Тільки-тільки но з школи! А робота ж — відповідальна.
— Отож того й запрохав я вас, що робота — відповідальна. Свобода прийшла до нас таки в дуже несприятливих обставинах. Люди, змучені війною й роздратовані до краю. Економічні й продовольчі труднощі великі. Мільйони салдатів ідуть з фронту з Гвинтівками в руках, а більшовики намагаються використати їх для громадянської війни. Буде ще велика завірюха в Росіїг панове! Нам, козакам, треба мобілізувати всі сили, щоб перебороти безладдя. Наше завдання — стати підпорою тимчасовому урядові й забезпечити свої власні, козацькі інтереси.
— Я розумію вас, Михаиле Олександровичу. Такої думки — все молоде козацтво.
— Ну-от... Я дуже радий. Значить — згода? Лев Юхимович покаже вам техніку роботи й обізнає з черговими плянами. А тепер, панове, нам час іти на офіційну нараду. До речі, ви довідаєтеся про те, що діється в нас на Тереку.
Широкими парадними східцями зійшли до другого поверху" до особистих покоїв військового отамана. Тут, у затишному кабінеті, ждали члени військового уряду й представники національної гірської ради.
Чиновні збори встали на зустріч господареві. Караулов театрально помахав рукою, підкресливши цим дешевим способом демократичний характер взаємин.
— Вітаю, панове. Знайомтеся: новий адьютант, хорунжий Рогожі н.
Рогожін чемно обійшов усіх обранців рідного Терека, мимоволі відчуваючи якесь радісне юнацьке піднесення. Це ж і він вступає до їхнього кола, щоб гуртом творити нову історію батьківщини. Хіба, справді, для Терека, для всієї Росії не починається нова доба ? Хіба волею всього війська не відновлено в козаків старе демократичне самоврядування ? І хіба не демократичний лад привів сюди, до отаманського палацу, обранців Кабарди, Чечні й Інгушетії?
Правда, двом таким "демократіям44 було тіснувато над вузенькою смугою Терека, де нафтові вежі однаково видно було з козачих станиць і з чеченських авулів. Це виявилося зразу ж, як тільки заступник отамана взявся висвітлити поточні події.
Скупими фразами й сумними фактами змалював осавул Медяник безпорадний стан уряду. Демократії нема на кого спертися. Терські козацькі полки ще не вернулися з Фронту. Місцеві салдатські частини — 21-й, 112-й, 113-й запасні полки й Самарська дружина — деморалізовані й збільшосичені. Вузенькою смугою Терека сунуть із — за Кавказу дезорганізовані салдатські маси, сіючи безладдя. Народам Терека треба б спільно виступити за добрий лад і спокій, але чеченці всіх каламутять і розпалюють громадянську війну. Вони спиняють військові ешельони, відбирають гармати, рушниці, кулемети, набої й тягнуть до себе в гори. Станиці Коханівську й Іллін-ську спалено, Фельдмаршалська й Петропавлівська горять. На Сунжі риють окопи. Національна рада не має сили припинити це безладдя, абож навмисне йому потурає.
Випрасуваний і вилакуваний по аристократичних школах і вітальнях чеченський нафтовий маґнат Tana Чермоєв спалахнув сухим порохом і зірвався з місця.
— Неправда! Чеченці тільки захищаються! Ви подивіться, що роблять ваші фронтовики з нашими авулами! Вони обстрілюють усі чеченські й кумицькі селища понад залізницею. Від Чир-Юрту до Грозного скрізь самі тільки руїни.
Темне, чотирикутне, сокирою тесане обличчя Медяника взялося полум'ям.
— Добре ж ви захищаєтеся! Ви однімаєте в салдатів гармати й посилаєте їх на Сунжу проти козаків. Це не добросусідські взаємини, а підготовка війни.
— Протестую! Козаки по Сунжі сами нахвалюються загнати чеченців у гори, як тільки повернуться їхні полки з фронту.
— Це провокація!
Низенький, птахоподібний голова національної гірської ради, кабардинський кінно — заводчик і землевласник Пшемахо Коцев, метушливо замахав руками.
— Так не годиться, панове! Нам треба порозумітися, а не поглиблювати суперечки— Ми ж цю справу передали на комісію, нехай комісія скаже своє слово.
М. О. Караулов дипломатично курив свою люльку, ховаючись, де треба, за димовою завісою. На слова Коцева відповів з неохотою:
— Звичайно, всякі балачки про підготову війни треба припинити. Гарматами тут спраци не розв'яжемо. Але й комісія привезла маловтішні факти. Ось Микола Олександрович цими днями повернувся звідти, нехай він скаже.
Брат військового отамана, герой тарабанних парад і паперових перемог, полковник генерального штабу Караулов, обвів водянистими очима збори й прорипів дерев'яним голосом:
— Комісія ні до чого не призвела. Для нас ясно, що чеченці й інгуші мріють прогнати козаків за Сунжу й за Терек, щоб захопити їхні землі.
Чермоєв не витримав:
— Чиї землі? Вони були споконвіку наші! Козаки силою забрали їх, загнавши чеченців у гори!
— Ми— їх забрали, півста років тому, за правом війни. Ви споконвіку не давали мирно жити сусідам, палили оселі, грабували і вбивали.
— Ха! Ми тільки віднімали у грабіжників пограбоване!
— Пане Чермоєв!..
— Пане осавуле!
— Панове, це ж безумство! До чого призведуть такі суперечки ?!
Голови всім повернулися до члена військового уряду, старого військового чиновника Вертепова. Досі він тихо сидів біля круглого столика, розглядаючи альбом. Його присадкувата куца постать і звичайне селянське обличчя кріпенького кулачка з носом картоплиною, круглопідстриженою борідкою, хитрими очима й лукавою посмішкою, аж ніяк не пасувало до тієї ролі, що він відогравав на Тереку. Добрий, по — своєму знавець рідного краю, а ще більший знавець таємних пружин чиновницького апарату, він давно порядкував в обласному правлінні й мав добру репутацію в Тифлісі. Колись, у давноминулому, був висланий до Туруханського краю за якусь студентську історію, але згодом її прикрили погони статського совітника. Проте, після революції, він досить вдало нагадав про свої "турухаяські заслуги" і на грудях йому тепер пломенів значок члена владикавказької ради салдатських і робітничих депутатів.