Селяни вагаються, уперто сперечаються, нарешті безнадійно махають рукою і заходять до крамниці.
Міцно пахне дьогтем, керосином, залежалою рибою.
До мене підходить якийсь чепурненький з червоним обличчям дідусь. Хитро і ласкаво посміхається.
— А скажіть, будьте так ласкаві, чи ви не знаєте, де тут агроном?
— Вам якого, земського?
— Та вже ж земського, земського.
— А нащо вам?
— Та мені там нащот земельки. Поспитать, як його сіять… от…
— То я самий і буду.
Він недовірливо дивиться на мене.
— Он, бач, яка оказія. А мені хвалились, що вже літній такий пан. То збрехали кепські люди. То ви самі земський і будете?
— Еге ж, я й самий! Ну, так яка ж у вас справа?
Починає довго розповідати, чи можна після тютюну сіяти рижій. Я відповідаю. Дідусь, очевидно, захотів використати усі знання мої, і ми довго ще розмовляли. Треба було дати пораду про садовину, про чорний пар. Якась єврейка здивовано спинилась на нас чорними цікавими очима.
Розмова скінчилась. Дідусь простягає руку і дуже ввічливо дякує. Нарешті лізе в гаманець.
— Ось постойте, паничу.
— Що ви, Бог з вами?!
— Ну, а як же? Ви ж таки потрудились.
— То я ж задля сього служу. Мені ж земство плате з ваших грошей. Ні, ні, будь ласка, сього не робіть!
Дідусеві ніяково. Він червоніє, усміхається і врешті згоджується.
— Ну, мо’ й так, мо’ й так.
Ще раз кланяється і хутко одходить.
Повертаюсь додому. Іду повільно, байдуже роздивляюсь навколо. Чую ззаду тяжкі повільні кроки. Гуп… Гуп… Гуп… Голосно стукає об дощаний пішохід.
Доганяє старенький чиновник в хутровім пальті і ввічливо кланяється.
— Агроном будете?
Я кивнув головою. Вдивляюся в нього. Силюсь пригадати, де саме бачився з ним, коли познайомився. Рішуче не пригадую.
— Так… Так… Мені таки казали.
— Пробачте, будьте ласкаві, я от ніяк не пригадую, де ми з вами познайомились.
— А, так, так! — ласкаво киває він головою. — А в управі в земській, може, знаєте бухгалтерію? Ну, так ото я там. Я бачив, як ви заходили до голови. "Хто се?" — питаю. Кажуть: "Агроном". Ну, то й добре, думаю, — треба поговорити. Як же ж. З розумним чоловіком завжди слід поговорить. А так, — розповідає він і стукає тяжкою грушевою палицею.
— А ви се зосталися на свято? Казали, нібито ви збираєтесь їхать з Ольгою Петрівною? Ніби наречений?
— Хто, я?! — здивовано питаю його. — То, може, хто другий, а вам так здавалось?
— Ні, таки ви. Ніби таки про вас ішла розмова.
Я не можу утриматись, щоб не розсміятись. Добродій, певне, здивований. Нова подія сталась, яка в такій мірі зацікавила його, і маєте собі, ніби невірно…
Повертаюсь додому. Іван Іванович увесь час клопочеться по господарству, ходить по саду, прислухається до вуликів, яких у нього тільки четвірко. Розмовляти йому зо мною немає часу… Феня на кухні. Чути, як стукають ножі, завзято шкварчить щось на сковороді, несуться лоскочучі пахощі. Робити мені нічого. Я цілком зайвий.
І як се все склалось неприємно, що я не міг поїхати до Києва.
Ах, шкода… шкода!..
Дні тягнуться довго, нудно і тоскно.
III
Великодня ніч, темно-оксамитова, тепла і пахуча. Денні промені, як незабутній поцілунок, залишили на землі ласкаву теплінь, яка носиться густими п’яними туманами.
Ліг спочити, хоч на короткий час, а проте не спиться. Лізуть думки, радісно-тоскні, мішаються з зовнішніми, таємно-теплими, привітно-закликаючими звуками, такими щирими, такими чулими! Як вони хвилюють мене! П’яний теплий пар землі хвилює мене! Оця темна весняна ніч, така таємнича і стримано-радісна, викликає в мене жагуче бажання любові, єднання, щирого братнього привіту і чогось такого… теплого, буйно-урочистого… І сам не знаю чого! А от лежу собі самітний в холодній, непривітній, неприкрашеній кімнаті, і нікому ніякого діла до мене немає. Розумієте, немає! Де всі вони, усі ті, хто так тепло й щиро колись стискував мою руку, тисячу побажань посилаючи мені на прощання? Чи пошлють хоч в думках своїх привіт, чи згадають? Ні, такі урочисті свята не потрібні мені, зовсім не потрібні! Тільки хвилюють, наганяють в сю ніч. І чому пані не закликати було мене до себе? А може, їй байдуже?
І ось перші дзвони забились в урочисто-радісній тривозі. Біжать і біжать поплутаними клубочками.
Якась невідома сила підхоплює мене. Хутко зіскакую з ліжка, одягаюсь і йду до собору.
Ніч темна й чула. Зелені вогні зірок спокійним засмученим сяйвом посилають привіт на землю.
Глухі поспішаючі кроки, самітні полохливі вогники, тихі розмови. А дзвони ллються і ллються. Біжать навперейми один з другим, зливаються в легкий граційний танок. Ріденький нічний вітер підхоплює їх і несе до верб, і тоненькі верхів’я їх сумним шумом посилають в темне небо переспіви.
Підходжу до собору. Безліч окремих вогників злились в один потік і залили собор яскравими полум’ями. Він увесь сяє, пишається, урочисто-радісний.
Густим потоком душного пару, пронизаного розтопленим воском і димом, лине зсередини. Посуваються поволі два густих темних рядки люду — один всередину, другий з собору. Тремтять запітнілі вогники свічок.
А звідти, з хор, ллється урочистий, тужливо-радісний спів. Ось він розплився і замовк в здивуванні і зачаруванні. А на тлі цього бренять окремі голоси, такі тоскні, когось благаючі. І знову ллється густою хвилею рій голосів, п’яних в екстазі насолоди.
Віддаюсь течії юрби, і поволі мене проштовхують в куточок. Так краще. Напіввідчинені двері, звідти тягне свіжими пахощами молодої трави і весняної ночі. Густі сутінки панують за колонами, сумно-побожна тиша, наче вона злякалась урочистих свях і тут заховалась.
Похилені постаті стареньких бабусь з покірним виразом вслухаються в людську радість і, певне, жують старі, давні спомини власного життя. І серед них, як молода берізка, чітко виділяється юна струнка постать панночки. Я впізнаю її — се та сама панна. Сьогодні вона в весняному, темно-синьому.
Легкою хвилею пронизує мене почуття тривоги, чи не доведеться зустрітись і познайомитись? Але я усіми силами стримую себе. Силюсь бути спокійним і терпляче чекати кінця служби.
Час від часу урочисті панотці в блискучих білих ризах, в чорних шапках на голові повільно, з театральними рухами обходять собор, поважно кланяючись юрбі.