Пані вся розбита, як очуміла, підводиться з канапи.
— Ні, спасибі, не треба.
— Ні-ні, будь ласка! Се обов’язково треба, — рішуче говорю їй і подаю шклянку з водою.
Вона ще дрижить, але бере тремтячою рукою шклянку і великими ковтнями випиває.
— Так, так! Прекрасно… Тільки, ради Бога, не хвилюйтесь! Се все пустяки. Сядьте і спочиньте, — говорю їй. Вона злягає на спинку канапи, кілька хвиль сидить непорушно, а потім важко зітхає.
— Може, ще в чому помогти вам?
— Ні-ні, дякую, — відповідає вона, трохи здивовано і цікаво розглядаючи мене. — Ви пробачте, будь ласка, що так сталось. Все се так несподівано. Мені прямо соромно стає.
— Ну, що ж тут такого? Навпаки, мені дуже сумно, що вам та довелось перехвилюватись… Але я був радий стати в пригоді вам… Прошу!..
Я дуже ввічливо розкланююсь. Вона слабко посміхається.
— Дуже дякую вам. А ви, здається, хворий були, то, може, се пошкодить вам? — і злегка сміється.
— О, ні, ні, прошу не клопотатись.
— О Боже! Я, певно, зараз така неряха, розпатлана, заплакана. Пробачте, будь ласка, я зараз…
— Прошу вас.
Вона відходить в свою спальню.
Я роздивляюсь. У неї дві кімнати. Перша, де я, вітальня, не розкішно, але з дуже тонким смаком прибрана. Жодної зайвої речі, жодного дисонансу, фальші. Усюди видно тонку смаковиту руку, яка з утіхою слідить за обстановкою. Тони м’які, світлі, приваблюючі.
Через кілька хвилин вона з’являється чиста, вимита, тільки очі червоні. Лице в неї свіже, злегка рожевувате, ніжне. Вона ще зовсім молода, рухається жваво, струнка, як дівчина. Але очі темні, чисті і без кінця приваблюючі суворим холодом. І чим більше дивлюся на неї, тим більш і більш жагуче тягне підійти і поцілувати їх довгим-довгим поцілунком. Ах, піднімається якась темна хвиля десь в глибині, але я рішуче давлю се почуття! Хода в неї легка, граційна.
Входить Іван Іванович. Починаємо говорити. Стає в кімнаті тепло, затишно, радісно. Пані сміється щирим дзвінким дівочим голосом. Вона з гумором — і в її товаристві, справді, не нудно побути.
Ми потроху розбалакались. Була колись в Швейцарії, разом з Олесем тікали. Потім повернулись. Жили в Києві. А потім захотілось на провінцію. Олесеві так хотілось попрацювати з народом — пішов сюди в адвокати. От і оселились.
— Пробачте мене, — починаю я. — Може, се і незручно…
— Будь ласка.
— Але чому ви розійшлися з чоловіком?
— Е, голубчику, се занадто тяжке питання. Ну, та вже коли поспитали… Я й сама не знаю. Мені здається, просто оця нудота міста, оця косність розбила наше життя. Олесь зайнятий, а я все дома і дома… Товариства немає. Робити нема чого. От і нудишся, і нудишся… Ну, а потім сварки, чимдалі більші… і пішло. Олесь поїхав на спочинок на дачу, прожив з місяць та від нудьги і закохався. А я з помсти теж… От і порвалось! А зараз у нас хороші відносини — теплі, приятельські.
Я перевів розмову на інші теми. Уже пізно ми піднялись і побажали спокійної ночі. Мені хотілось сказати щось тепле, ніжне. Але я тільки міцно стиснув руку, і мені здалося, що вона також тепло і вдячно відповіла мені і темні очі її на один мент засвітились привітним вогником.
— На добраніч, пані!
— На добраніч, на добраніч!
II
Перший весняний ранок. Я почув його, як тільки прокинувся, по тих міцних свіжих весняних пахощах, які кудись через щілини пролазили в мою кімнату, налили вщерть її соком землі і сонця і наскрізь пронизали моє тіло. Хутко зіскакую з ліжка. Якась бадьора радість міцними хвилюючими голосами співає в грудях. Зникла хвороба, нудота — пустився б в легкий танок! На підлогу падають широкі рожеві смуги. Підходжу до вікна, одчиняю кватирку. Свіже пахуче повітря буйними потоками вливається в кімнату. Надворі усе залито ясним засліплюючим сяйвом, бадьоро цвірінькають горобці.
Небо глибоке, прозоро-блакитне, і тільки десь на обрії чуть помітна ріденька біла хмара. Розпустилась в неясні тенета і так і застигла в німім спокою.
Іван Іванович в короткім жупані возиться в саду, підрізує сухі гіллячки на деревах. Коли-не-коли він покрикує на Феню, яка трохи осторонь копає грядки. І та, кидаючи роботу, приходить йому на поміч.
За стіною тихо співає пані. Певне, прибирає кімнати. Якийсь легкий, радісний мотив ллється звідти. Голос чистий, тихий, з особливою ласкою вібрує на високих нотах.
— Моє шанованнє, пані! — кричу їй.
— А?
— Моє шанованнє, добрий день!
— Добрий день, добрий день, — весело обзивається пані.
— З першим днем ясним, прозорим вітаю вас!
— У! Як поетично! Ха-ха-ха.
— Як ся маєте?
— Дуже добре. Прибираю ось кімнати.
— То, може, вам помогти?
— Е, ні-ні. — І знову сміється.
Приходить лікар. Він сьогодні одягнений по-весняному, в сірому капелюсі, увесь свіжий, чистий і бадьорий.
— Ну, я вже й не питаю — чую, бачу, розумію! — жваво звертається він до мене.
— Знаєте, пане лікарю, мені навіть не віриться, що я був хворий. Стільки сонця, повітря! Прямо я не знаю… Готовий би все і всіх розцілувати…
— Ну буде, буде! Певне, тому і з панією крізь стінку розмовляєте? Чув, голубчику, чув! Ви, певне, і тут намірились поради лікаря держатись. Ну, проте, то ваше діло… — заспокоююче говорить він. — Температури не міряли?
— Е, к лихій годині! Думаю, пане лікарю, що до сорока.
— Ну, то я другим разом загляну. Тільки бережіться, серце, і не дуже зазирайте на пані, бо тоді і лікар не поможе.
Він міцно стискує мою руку. Я суну йому кредитку.
— Е, ні, ні. Сього не треба.
— Ну, пане лікарю, що ви?! Прошу! Ви пробачте… Але як же ж то так?
— Ні-ні, голубчику, не треба, не треба. Не все ж із офіціальними візитами. Сьогодні ви такий небесний, що, пробачте, мені ніяково було се зробити. Ні-ні! — Він рішуче одмовляється.
Одягаю весняне пальто і виходжу надвір. Безмірна сила сяйва б’є прямо в очі, і зразу ж нічого не бачу. Проміння ласкаві, гарячі ллються і ллються. Повітря тепле, напилось соком землі. Звідти піднімається густий солодкий пар, б’є в голову.
Коло самого будинку пані копає землю. На ній чорна кофта і біла хустка на голові. Земля м’яка, пухка, як папушник.
— Моє шанованнє.
— А, вилізли-таки. Ну, тепер ідіть і помагайте.
— Ваш голос, Ольго Петрівно, мене цілком розхвилював сьогодні. Ви з такою юною закоханістю співали вранці, що вся моя душа просилась в легкий танок!