Два здорових чоловіка флегматично поплентались і через хвилю внесли Євгена Григоровича. Він спокійно колихався і, певне, шукав когось очима. Нарешті, побачивши мене, кинув стиха:
— До побачення, Василю Павловичу. Спасибі вам. Мене щось кольнуло. Стало соромно за свої викрики.
— Бувайте здорові, Євгене Григоровичу. Поправляйтесь скоріш, — кидаю йому на прощання, бажаючи хоч трохи загладити неприємність інциденту між нами.
Євгена Григоровича понесли по східцях на другий поверх.
— Ну що? Певно, операцію доведеться робити? — звертаюсь до фельдшера, коли він знову повернувся вниз.
— То побачимо, — буркнув фельдшер і, голосно позіхнувши, зник в діжурну кімнату. Я постояв ще трохи і потім вийшов з лікарні.
IX
Ольга Петрівна якийсь час зовсім не з’являлась, і Іван Іванович пошепки розповів мені, що вона хвора і лежить в ліжку. Але через кілька день вона піднялась, і я вже чув її в’ялі, пригнічені, як в підбитої птахи, кроки. Коли-не-коли вона гомоніла з Фенею і було чути болісний її голос. Ми кілька разів зустрічались в коридорі, і кожен раз вона віталась зо мною холодно, спустивши очі в землю. Одного дня пішов дощ. За якийсь час налились вулиці мутними потоками дощової води. З даху журливо дзюрчали струмочки по трубах, зливаючись в темні намокші діжки.
— Е, та й дощ добрий! І впору якраз. Тепер піде все рости, — радів Іван Іванович, виглядаючи в вікно.
Надвечір стих дощ, тільки окремі великі прозорі краплі повільно спадали з листу. В повітрі посвіжіло, запахло зеленню і міцними пахощами троянд. Я відчинив вікно і радісно вдихав в себе свіже холоднувате повітря.
Раптом помічаю, як хтось парасолею повів по шибці.
— Хто там?
— Тихше, Васильку. Се я.
— Наталя? Яким побитом?
Наталя дивиться на мене весело і злякано, а в обличчі стоїть якась болісна туга.
— Васильку? Ти можеш вийти до мене? Тільки зараз, — пошепки говорить Наталя.
— Ну, звичайно, — весело відповідаю. — Я зараз, Наталю. Через кілька хвилин я виходжу до неї. Вона стоїть коло альтанки, зарослої диким виноградом, і задумливо водить парасолею по землі.
— Добрий вечір, Наталю, — звертаюсь до неї.
— Добрий вечір, — байдуже відповідає Наталя і слідкує за мною.
Я підходжу до неї, цілую руку. Вона дивиться сумними благаючими очима. Якийсь час ми мовчки дивимося один на одного. її очі знервовано і полохливо бігають. Нарешті вона пристрасно обхвачує мене і починає жадібно цілувати. І після цього раптом стала веселою, засвітились очі м’якими проміннями.
— А тут нас ніхто не побачить? — сторожко питає вона.
— Ні, Наталю. З дому, здається, ніхто не вийде. А проте, ходімо краще всередину альтанки.
Ми ввійшли в альтанку. В ній було темно і вогко і невеликі краплі води повільно спадали на землю, зоставляючи тихий журливий шелест.
— Яким ти побитом, Наталю? їй-богу, ніколи б не сподівався, що ти такий герой, — весело запитую Наталю.
— Як тобі, Васильку, не сором! — з докором говорить Наталя. — Скільки часу, і ні разу не прийшов. Боже! ждала скільки. Хоч би навідався! Прямо аж жах бере. І ніколи не повірила б, що ти так скоро… — з плачем говорить Наталя.
— Але ти нічого не знаєш, Наталю! Тут такі, знаєш, події стались. Прямо чорт зна що. Ти нічого не чула?
— Знаю, все знаю, — киває сердито Наталя. — Женя застрелився. Як же, мені казали. Се вона все наробила.
А ти теж штука! Ой, Господи! Які ви всі! Вона хотіла з тобою… казали теж… вона закохалась в тебе, а Женя й стрілявся.
— Наталю! Ну які ти дурниці верзеш. Нічого подібного. Все сталось зовсім інакше. От повір мені.
— І ніколи не повірю. Ти теж неправду говориш. Ти все мене дурною вважаєш, а сам такі штуки робиш, що прямо не повірила б. Хіба не бачила, як в театрі з нею говорив… А вона так і грає очима.
Я починаю докладно розповідати, як все сталось. Наталя уважно слухає і киває головою. Я переконую її, і вона потроху заспокоюється, що я нічого спільного не маю з Ольгою Петрівною.
— Ну, а чого ж ти не приходиш? Ну, хоч тепер. Ну, чому, кажи? Невже встиг розлюбити? — настоює Наталя.
— Знаєш, Наталю, я боюсь, що ти не зрозумієш мене. Моя душа вся наче подвоїлась — одна частина, як і раніше, лине до тебе, а друга стала якоюсь байдужою до всього: все їй здається сірим, Наталю, нецікавим.
Наталя раптом починає голосно плакати, вздригуючи худенькими плечима.
— Брешеш ти, Василю! І все в тебе якось складно, високорозумно, що нічого й не розбереш. А попросту сказати — все се ти видумуєш. Просто тебе тягне до тієї дамочки, от ти й хочеш якось одстати від мене. А ти думаєш, я нав’язуюсь? Будь ласка! Ти тільки не мороч. Скажи правду, то я й піду собі, — плачучи, говорить Наталя.
— Ну, що ж я тобі скажу, коли все се ти від нудьги видумуєш, — ображено виправдуюсь я.
— Ніскільки не видумую.
Я знову починаю спокійно доказувати їй всю нісенітницю її обвинувачень, але вона, навіть не слухаючи, провадить далі:
— Прямо жах бере, Васильку, коли подумаєш, що все се повинно загинути! Віддала все і так ні за що, — задумливо вона говорить. — Ну, скажи, за що ж то я все віддала? За що я повинна зразу страждати? Так, тільки тому, що тобі забажалось пожартувати зі мною?
— Шуми весняні, Наталю, — роздумливо відповідаю я.
— Так! Шуми весняні! Надзвичайно поетично! Але я б на твоєму місці мовчала, твої дії досить непоетичні, — роздратовано говорить вона.
— Слухай, Наталю! Ти прийшла лаятись чи говорить зі мною? Так далі неможливо! — роздратовано кажу я.
Але Наталя, певне, вилила увесь тягар і починає більш спокійно говорити.
— Ну, може, я й помиляюсь. Але страшно боляче, коли подумаєш, що тебе хочуть покинути, як якусь останню, не гідну нікуди істоту. Чому? За що? — з глибокою тугою питає вона.
Я починаю заспокоювати її. Вона усміхається, притуляється до мене і так деякий час мовчки сидить.
— А знаєш, Васильку, я й забула тобі сказати, за чим я прийшла. Ти знаєш, ми через кілька день їдемо на дачу усі. То я прийшла попрощатись. Ти приїдеш до нас?
— Обов’язково, Наталю.
— Брешеш! Мабуть, не приїдеш. А як було б гарно, коли б приїхав. Знаєш, у нас там так чудово. Плавали б на човні, в лісі б гуляли. Васильку, неодмінно приїзди!
Вона ще деякий час сидить і потім збирається йти додому. Ідемо мовчки, тільки коли-не-коли задумливо повторює Наталя: