Штіллер

Сторінка 11 з 104

Макс Рудольф Фріш

— Село звалося Парікутін. Нині так зветься новий вулкан,—закінчую я свою розповідь.— Якщо ви колись попадете до Мексіки, дорогий докторе, неодмінно поїдьте до того Парікутіна. Дороги препогані, але їзда виплатиться: матимете на що подивитись, особливо вночі. Розпечене каміння вилітає на п'ятсот метрів заввишки, а всередині гуркотить так, наче котиться лавина. Перед камінням щоразу з кратера здіймається дим, схожий на величезну кучеряву капустину, тільки що чорний з червоним, бо його освітлює жар зісподу. Ще недавно вулкан вибухав досить часто: через шість хвилин, через десять, через три, щоразу викидаючи новий сніп розпеченого каміння, яке здебільшого гасло, не долітаючи до землі. Першокласний фейерверк, повірте мені. А насамперед лава! З-посеред мертвих шлаків, таких темних, що й місяць не годен їх освітити, раптом виривається наче ясний пурпур, б'є, мов кров із чорного бика. Лава та, мабуть, дуже рідка й плинна, бо майже блискавично вихлюпується з гори, повільно втрачаючи свій блиск, аж поки наступить новий вибух. Жар б'є, мов з домни, яскравий, мов сонце, осяваючи ніч видобутим із самого серця нашої планети смертельним палом, що йому ми завдячуємо все живе на землі. Неодмінно подивіться на той вулкан! Я добре пам'ятаю, як у душі тоді прокидається радісний шал, що його можна погасити тільки в танці, в найдикішому з усіх танців, той надмір жаху й захвату, що, напевне, охоплював тих незбагненних людей, які виривали з свого тіла гаряче серце.

Мій оборонець занотовує:

— Парікутін? Як ця назва пишеться?

— Так, як вимовляється.

Ми ще балакаємо про се, про те. Сигара має незвичний мені смак, але по-своєму добра. До справи (так він зве свою паку паперів) ми знову не доходимо.

— Пане докторе! — гукаю я йому навздогінці, коли він уже йде коридором.— Про мою роботу на тій плантації можете не дізнаватися. Не гайте марно часу, бо її навіть ваше швейцарське посольство не знайде.

— Чому не знайде?

— Через лаву.

Він усе-таки пошле телеграму.

Я не їхній Штіллер. Що вони хочуть від мене! Я нещаслива, нікчемна, мізерна людина, що не має за собою ніякого життя, аніякісінького. Навіщо я брешу? Тільки на те, аби мені залишили мою порожнечу, мою нікчемність, мою дійсність, бо втечі не існує, а те, що вони мені пропонують,— то втеча, не воля, а втеча в якусь роль. Чого вони не дадуть мені спокою?

Доктор Боненблюст (так звати мого оборонця) зустрічав на аеродромі даму з Парижа, що вважає себе за мою дружину, і, здається, зачарований нею.

— Я тільки хотів повідомити вас,— каже він,— що пані долетіла щасливо. Вона звісно, передає вам вітання...

— Дякую.

— Тепер вона в готелі.

Мій оборонець не може всидіти на місці. Він тільки переможно потирає руки, наче та дама з Парижа — все одно що велика гармата, яка присилує мене до капітуляції. Я кажу йому:

— Пане докторе, я нічого не маю проти того, щоб мене відвідували жінки, тільки ще раз попереджаю вас: я чоловік палкий, нестримний, а особливо восени.

— Я їй казав.

— Ну?

— Дама наполягає, щоб їй дозволили поговорити з вами на самоті. В понеділок о десятій годині вона буде тут. Вона певна, що знає свого чоловіка трохи краще, ніж він сам себе. А про нестримність, на її думку, нічого й говорити, її чоловік віддавна мріяв бути нестримним, і вона певна, що сама з вами впорається.

І знову частує мене сигарою.

— В понеділок о десятій? — кажу я.— Прошу.

Кнобеля, мого наглядача, врешті починає сердити моє розпитування про даму з Парижа, яка запевняє, що одружена зі мною.

— Я ж казав уже,— бурчить він,— що вона дуже елегантна з себе. І пахне на цілий коридор.

— А які в неї коси?

-т— Руді, як варення з шипшини.

Справжнього її образу скласти з його слів не можна, хоч відповідає він на кожне моє запитання: що більше я слухаю Кнобеля, то менше можу собГуявити її.

— Та їжте вже! — каже він,— Адже самі її скоро побачите. Може, вона зовсім не вашого стилю, хоч І весь час запевняє, що ви її чоловік.

— Не мого стилю? — сміюся я.— Не пам'ятаю, чи я вже оповідав вам про маленьку мулатку?

— Ні.

— Ото був мій стиль,— кажу я.

— Мулатка?

— Це було в Ріо-Гранде,— починаю я таким тоном, що Кнобель відразу сідає.— Раптом... А хліба у вас немає?— перебиваю я сам себе. Кнобель миттю встає й кладе на стіл півхлібини. Я відрізаю велику скибку й починаю жувати. Кнобель знову сідає й перечікує, поки я ковтну.— Раптом... ми якраз сиділи коло ватри, бо вечори в пустелі страшенно холодні, а що дров там, звісно, й знаку не було, ми палили ганчірки, якими витирали машину, хоч вони більше смерділи, аніж гріли, й домовлялися з пачкарями, як вони вночі нас переправлять через кордон, бо тамтешня влада знову видала наказ арештувати мене,— аж раптом із-за червоних скель з'являється він!

— Хто?

Спробуй розповідати, коли в тебе рот напханий хлібом, та й мінестру треба сьорбати, поки гаряча.

— Хто з'являється з-за скель? — перепитує Кнобель.

— Лімузин,— кажу нарешті я й знову кусаю хліба: надто він смачний.—,Крадений, звісно. А втім, виглядав він чудово, як омах золотої куряви. То призахідне сонце так його забарвлювало. А лімузин, що мчить через пустелю, гойдається, ясна річ, як човен, на хвилях піску.

— Ясна річ.

— Звісно, він помітив нашу ватру.

— Ну й що?

— Бах! А він їде далі. Ми, певна річ, думаємо, що то американська поліція. Тож знову: бах! бах! І ще раз: бах! Аж раптом — хто б ви думали в ньому їде?

— А хто?

— Джо.

— Я сьорбаю мінестру.

— Хто такий Джо?

— її чоловік.

— Мулатчин?

— Певне ж.

— А хай йому грець!..

— Негр,—додаю я.—Дуже добрий хлопець, тільки, звісно, не тоді, як у нього вкрадуть жінку. Але в темряві, коли в нього тільки зуби біліють,— бр-р-р!

— Ну?

— А ми кохали одне одного.

— Ви й мулатка?

— Я її запитав: "Ти кохаєш мене чи його?" Вона мене дуже добре зрозуміла. І кивнула головою. БахІ І відтоді вже жадного слова не було про Джо.

— Убили?

— На місці.

— А хай йому грець!..

— Вона поцілувала мене. Ото був мій стиль. Кнобель насипає мені ще тарілку мінестри, запопадливо, як кельнер^що обслуговує багатих гостей.

— Я негрів люблю,— веду я далі,— але не зношу одружених чоловіків, навіть як вони негри. Завше остерігайся його — це не. для мене! Ми, звісно, відразу переїхали кордон...