Штіллер

Сторінка 10 з 104

Макс Рудольф Фріш

жінка все надіялась. Що він винен, і так було ясно. Але вона сподівалася, що він покається, жила тільки для п'ятьох дітей, народжених від Ізидора, і ще цілий рік, як та Пенелопа, не здавалась на намову молодого адвоката, що, не без особистого інтересу, приходив до неї та підбивав на розлучення. І справді, настав знову її день народження, Ізидор повернувся, привітався, як звикле, сів до столу, відкотив рукави сорочки й знову дозволив дітям бавитися своїм шоломом. Та цього разу їхня радість від того, що вони мають татуся, не тривала навіть трьох хвилин, "Ізидоре,-^-сказала дружина,— де ти знову волочився?" Він підвівся, вже, хвалити бога, не стріляючи, навіть не відбираючи в невинних дітей шолома, ні, він тільки підвівся, закотив знову рукави й пішов до хвіртки, щоб уже ніколи більше не вернутися. Бідна дружина аж заплакала, підписуючи заяву про розлучення. Але підписати мусила, бо Ізидор не зголосився у визначений законом термін, аптеку його продали, нове подружжя жило себі скромно й тихо, а як термін скінчився, шлюб їхній був зареєстрований у відповідній державній установі, одне слово, все пішло нормальною колією, що мало особливе значення для дітей, які тим часом підростали. На запитання, де їхній татусь доживає віку, вони так ніколи й не дістали відповіді. Не дістали чНІколи навіть листівки з краєвидом. Мамуся й не хотіла, щоб діти про таке питали,— вона ж сама не мала права питати цього в татуся...

На віскі вони грошей не мають, а на телеграму до Мексіки мають — аби швейцарське посольство потвердило, що там не тільки існує паскудний закуток, званий Орісабою, а й справді є ціла низка квітучих гасі-єнд, що частину їх таки посідають колишні міністри і що деякі гасієнди більші за Цюріхський кантон, а деякі й ні. Зрештою (повідомляє мене мій ретельний оборонець), посольство не може потвердити, що на якійсь із' мексіканських гасієнд працював коли-небудь швейцарський підданець.

" Ну от,^— кажу я,— тепер ви самі бачите!

— Що?

— Що я не швейцарський підданець, пане докторе, а отже, й не можу бути вашим зниклим Штіллером,

2*

35

Щоразу, як один із нас знаходить особливо логічний доказ, він другого анітрохи не переконує. Мій оборонець сягає до своєї теки і справді вручає мені сигару, навмисне для мене куплену. На жаль, не тієї марки, що я люблю, та все одно я зворушений.

— Чи можете ви дати слово честі, що дійсно були в Мексіці? — питає він.— Без жартів!

Смішно: така дрібниця, як сигара десь на франк, відразу тебе зобов'язує, ти вже не можеш у відповідь на запитання свого благодійника просто мовчки повернутись до нього спиною... Чи я дійсно був у Мексіці! Кожен може сказати "так", але не кожен, гадаю, може розповісти моєму оборонцеві, як бідолашному робітникові болить спина, коли він збирає спідняки на такі ось сигари, бо то найнижчі листки на бадилині, твердіші за верхні, сірі від пороху та піску й крихкі — не так візьмеш, він уже поламався. А робітникові платять тільки за цілі листки. Тими так званими спідняками обгортають сигари високого гатунку, .тож навіть мови не може бути про товар з якимось ґанджем...

— Ну так,— каже мій оборонець,— розумію, але який це має стосунок до мого питання?

Я курю сигару й розповідаю йому про свою працю на тютюновій плантації в Уруапані. Важкі були часи. З ранку до вечора навколішки. Інакше спідняків не можна збирати, навіть так, навколішки, треба ще нагинатися, щоб вибрати найкращі. Якось — ніколи того не забуду — я переповзав так від бадилини до бадилини у мексіканському брилі, не бачачи решти збирачів. Дарма я чекав на свисток наглядача. Хоч як я тоді бідував, але просто не міг уже витримати спеки, мені було байдуже, дісадну я платню чи ні. Дедалі дужче смерділо сіркою. Я закричав, охоплений раптовим страхом. Із сірої землі, якраз позад мене, шугнула хмарка жовтавого диму. Марно я гукав інших робітників — здебільшого то були індіяни,— вони вже повтікали. В ноги мені так пекло, що я не витримав і кинувся бігти. Але куди? Всюди здіймався дим, немов у чоловічому товаристві, що курить сигари. Я бачив, як лопалася навкруги земля, зовсім нечутно, І з розколин смерділо сіркою. Я біг наосліп, поки так засапався, що мусив зупинитись. Озирнувся на нашу плантацію й побачив, що вона підіймається вгору, заокруглюється й стає пагорбом. Страшенно цікаве видовисько, проте спека й дим погнали мене далі. Я розповів про все в селі. Жінки скликали дітей і плакали, чоловіки вирішили послати телеграму власникові плантації, що обернулася на вулкан. За кілька днів і ночей — село перебувало під постійною загрозою — утворилася вже чимала гора, оповита жовтавими й зеленавими пасмами диму. В селі ніхто не міг ані працювати, ані спати. Сонце сяяло, як завше, тільки в повітрі смерділо розпеченою ядучою сіркою, аж хотілось не дихати. Серед безхмарної ночі світив місяць і водночас гуркотів грім. Маленька церква була переповнена, дзвони дзвонили безперестанку, та часом їх приглушував гуркіт, як лопалася гора. Відповідь на телеграму не прийшла, треба було рятуватися самим. Яскраве полум'я світило навіть крізь дим, що здіймався аж до місяця. А потім потекла лава, повільно, але нестримно, холонучи й тужавіючи на повітрі, чорне місиво, що по ньому кучерявилась біла пара. Тільки вночі видно було ще внутрішній жар у тій кам'яній каші, що насувалася ближче й ближче хвилею заввишки з будинок, по десять метрів на день. Птахи кружляли, як божевільні, не знаходячи своїх гнізд, ліси зникали під розпеченим камінням кілометр за кілометром. Село спорожніло. Здається, з мешканців ніхто не загинув. Вони йшли, несучи на руках або за плечима заплаканих дітей, обвішані клунками, що в них мало було цінного, і гнали перед собою перелякану худобу. Осли ревли й тим завзятіше опиралися, чим дужче їх били. Лава спокійно пливла між будинками, заливала їх, поглинала. Я єдиний не мав чого рятувати, тому стояв на пагорбі й дивився, як надходить лава; вона сичала, мов гадюка, все мокре обертала в пару, і шкіру теж мала гадючу, металево-сіру, шкарубку. Під тією шкірою ворушилося м'яке, гаряче, рухливе нутро. Нарешті лава досягла церкви. Перша вежа вклякнула і разом з усіма своїми уламками зникла в її пащі, а друга встояла і стоїть ще й нині, вежа з невеличкою іспанською банею, єдине, що лишилося від села...