діб
(Мене перебив доктор Воненблюст, мій оборонець, ще повідомив те саме усно. Я маю бути готовий). ,."".••••.•."•*."•...*"
Власне, я можу тільки сказати: я тоді щось пережив і пізнав. Не оповідаю, що саме,— не тому, що соромлюся, а просто не годен. Перед самим собою я ніколи не соромився того вчинку. Я відкинув життя, що ніколи й не було справжнім життям. Може, відкинув смішно. Мені лишився спогад про безмежну волю: все Залежало від мене. Я мав сам вирішити, чи хочу знов жити, але вже так, щоб дійшло до правдивої смерті. Все залежало тільки від мене, я вже сказав. Ніколи ще мені не була така близька суть благодаті. І що я, певний милості, зважився на життя, видно було з того, як мене прошив жахливий біль. Я твердо знав, що аж тепер народився, відчував себе готовим стати тільки тією людиною, що допіру народилася, не шукати іншого життя, крім того, що його не зможу відкинути від себе, і навіть не боявся бути смішним. Як уже сказано, то було десь два роки тому, мені тоді минув тридцять восьмий. Того дня, коли я нарешті вийшов зі шпиталю...
(Знову мене перебили!)
...Судовий вирок такий, як я й сподівався: я (для них) той самий зниклий шість років, дев'ять місяців і двадцять один день тому Анатоль-Людвіг Штіллер, мешканець Цюріха, скульптор, що востаннє жив на Штайнгартенштрасе, 11, одружений із панею Юлікою Штіллер-Чуді, що тепер живе в Парижі, і засуджений до цілого ряду штрафів за ляпаса швейцарському митникові, за невиконання різних громадських повинностей і за те, що не дав знати про свій виїзд (через що нині зібралося сто сім повідомлень із різних установ); до сплати за ці роки державного та військового податків і страхування на старість та на випадок смерті; нарешті до відшкодування вартості заіржавілого державного карабіна і повернення третини судових коштів, разом 9361,05 франків, що їх належить сплатити протягом тридцяти днів після затвердження вироку. Далі: по закінченні цього процесу попереднє ув'язнення має чинність, аж поки другий процес, якщо проти першого не
буде внесена апеляція, з'ясує мою непричетність до афери зі Смирновим.
Я' відмовляюся від останнього слова. Відмовляюся й від апеляції.
Пані Юліка Штіллер-Чуді, від сьогоднішнього дня моя законна дружина, саме втішає доктора Боненблюс-та, мого офіційного оборонця: і справді, той чоловік неймовірно потрудився, принаймні заробив, щоб я щиро привітав його; я й мав намір якось подякувати йому, та, на жаль, забув. Пан директор Шміц, мільйонер, теж був на суді і сьогоднішнім числом уніс скаргу за образу честі. Щодо афери зі Смирновим, то я дуже швидко розчарую державну поліцію, яка мене тепер бере на себе, оскільки шановний Тео Гофер, мій товариш із часів іспанської війниГчех, що потім працював перукарем у Нью-Йорку, в районі Бронкс, і прийняв мене, коли я туди приїхав, ще живий, і за кілька днів я можу дістати собі алібі на 18 січня 1946 року, яке їх так цікавить.
Я саме чую в коридорі Юлічину ходу...
Нехай стереже мене мій янгол.
Р. Б.
Вільфрід Штіллер, мій брат, заявив, що ладен сплатити 9361,05 франків. Щира йому дяка!
Ми дуже шкодували, що Штіллер після цих "Нота-^ ток у в'язниці" — вони за згодою зацікавлених осіб, живих ще нині, подані тут без скорочень і, звісно, без змін — не написав "Нотаток на волі". Даремно ми наполягали. Штіллер не" відчував потреби писати далі. Згодом ми й самі зрозуміли, ~ — — що наполягати не слід було.
Штіллер занімів, коли можна так сказати, та насправді то був важливий, либонь, навіть вирішальний крок до внутрішнього звільнення. Що те звільнення почалося, видно "було не тільки на ньому самому, але й ще більше на близьких до нього людях: зайшла ледь помітна, повільна, проте істотна зміна нашого ставлення до Штіллера. Тепер можна було з ним приятелювати: Штіллер звільнився від своєї манії переконувати інших.
Зайве тут ще раз докладно спинятися на так званій афері зі Смирновим. Штіллерове алібі 18 січня 1946 року не викликало сумніву. Він справді приїхав до Нью-Йорка задовго перед тією датою і перші тижні, як можна переконатися з документів, мешкав у свого приятеля чеха. Щоправда, Штіллер зміг довести це аж тоді, як нарешті перестав заперечувати, хто він. його байдужість до цієї підозри, здається мені, була від самого початку щира, щиріша за більшість його висловлювань під час попереднього ув'язнення. З іншого боку, влада, не знавши Штіллера особисто, не могла збагнути, чому він так уперто заперечує свою очевидну тотожність, і відповідальні органи хотіли, ба навіть зобов'язані були принаймні перевірити всГ можливі стосунки його до не викритих досі злочинів. Серед тих невикритих злочинів були й два вбивства, що сталися в Цюріху; Штіллер нічого про них не знав. У всіх без винятку випадках наслідки були цілком негативні, і Штіллера звільнено того ж таки місяця.
Спочатку він оселився в невеличкому пансіоні над Женевським озером разом зі своєю дружиною, що вирішила вернутися до нього. Очевидно, обоє вони погано собі уявляли, як у них складеться далі спільне життя. Я теж напружено чекав, що в них вийде. На нашій невеличкій простій дачі у Форші, яку, одначе, можна було опалювати, Штіллер не захотів оселитися, мовляв, вона "до біса близько від Цюріха". На щастя, родинне місто дало йому, хоч і після палких суперечок у самій комісії, заохочувальну субсидію на суму дві тисячі франків; це означало, що подружжя все-таки мало кошти на два або й на три місяці. Тими грішми і сподіванкою на якесь подальше чудо вони й жили в Теріте над Женевським озером. Однак ми не могли собі уявити Штіллера в тому містечку. Наскільки ми пам'ятали, там були самі готелі, тенісні майданчики, линвові дороги й будиночки з баштицями та садовими гномиками; але гарні стосунки могли там прикрасити їм життя. їхня цілковита мовчанка, навіть під час різдвяних свят, почала нас турбувати. Нарешті в першому листі, що починався звертанням: "Дорогий приятелю і прокуроре!", Штіллер попросив позичити йому електричну каструльку; була зима, і, крім гарячого сніданку, що входив у платню за помешкання, вони їли в своїй кімнатці тільки сухий харч. В тому короткому листі Штіллер дякував "за все" з тривожною покорою. Ми тоді боялися за них: може, й затишна, але чужа готельна кімнатка на майже безлюдному курорті здавалася нам найневдалі-шими лаштунками нової зустрічі цього подружжя. Нарешті на початку лютого ми з дружиною вирушили на кінець тижня до Теріте й знайшли їх обох засмаглих на сонці, у справді затишній, вузенькій, зате з балкончиком, готельній кімнатці; їхні поскладані одна на одну валізи робили кімнатку ще вужчою, зате ще просторішим здавалося Женевське озеро за вікном. Штіллер був веселий, аж надто веселий; він узяв свою дружину під руку й відрекомендувався: "Подружжя швейцарських внутрішніх емігрантів". Ми нічого не питали про їхні плани на майбутнє. Унизу в їдальні ми всі не виходили за межі досить-таки силуваної розмови; зала була майже порожня, настрій ніби інтимний, а проте Штіллер та його дружина почувалися якось ніяково, наче ніколи ще не їли на білому обрусі. Крім нас, там було