Так мовить мій доктор Боненблюст.
Я вдячний Юліці, що вона хоч принаймні червоніє, як дружина, коли наглядачі з божевільні, тримаючи напоготові гамівну сорочку, заводять до майстерні старого. Спершу я думаю, що це мандрівний торгівець, який недавно приходив, і дивуюсь, що мій оборонець відразу кидається по стілець, очевидно з сорому. Він сам не сподівався, що вийде так негарно. Він же тільки хотів, як то роблять з упертими в'язнями, трохи нарозумити мене цими зводинами, бо всі попередні анітрохи не вплинули на мене. Що ж іще лишилося моєму оборонцеві? Кнобель садовить дідка в закурене крісло-гойдал-ку, а того аж розпирає повага до суду, до влади, до пана доктора і до балерини з Парижа. Впізнавши його, я починаю плакати, але він того, не помічає. Він майже зовсім здитинів розумом. Я відвертаюся, не можу дивитись на нього, хоча, властиво, і не дуже вражений: коли я згадував його тоді в Бовері, то десь таким і в'яв-ляв собі. Тепер я тільки чую за спиною злісний тоненький старечий голос:
— Ага, повернувся, ага! •
Він хихотить, і моєму оборонцеві доводиться показати йому, хто з присутніх має бути його син. Він знову хихотить:
— Гарний мені син, що зовсім про мене не дбає, хи-хи!
Мій оборонець питає, чи він упізнає мене.
— Еге,— хихотить він,— накивав п'ятами, та й по всьому, гарний синок, а як через стільки років повер-нувся.^ то навіть не спитає, чи я ще живий, гарний синок!..
Звісно, тепер я повівся найбезглуздіше. Якомога зухваліше крикнув:
— Досить уже цього неподобства! Я вас не знаю.
— Аякже! — захихотів він.— Аякже!
— Годі, кажу! — закричав я знову, відчуваючи, що тепер я безмежно смішний і що хвилина ця просто нестерпна. Свідомий своєї безпорадності, я схопив якийсь гіпсовий зліпок, спершу тільки щоб погрозити, але помітив спокійне обличчя прекрасної Юліки, яка ледь усміхалася, твердо впевнена, що я, її ШтілЛер, ніколи не зважуся чимось кинути в неї,— і ти ба, таки не зважився. Я шпурнув кудись той зліпок, відчуваючи, як уже сказано, свою сміховинність і через те ще дужче лютуючи (решта всі трималися цілком поважно), схопив ще один, якусь голову, кинув нею об підлогу, але вона просто покотилася, не розбившись; я був безсилий, як у поганому сні, дивно безсилий, бо торохнув зліпком з усього маху. До того ж ніхто мені не заважав, навіть мій оборонець і Кнобель, тільки вражено дивилися, а проте були цілком переконані, що я зниклий пан Штіллер, отже, маю право потрощити в цій майстерні геть усе дощенту. Лише песик гавкав, і той гавкіт так паралізував мене, що деяких скульптур я не годен був підняти з цоколів, тому обмежився невеликими фігурами, лускав ними об стіни, деякі розбивалися, і це додавало мені отухи, однак уже поставала ганебна загроза, що мені не вистачить люті порозбивати все, що я обмежусь дрібними речами, оскільки більших не підійму і вони перетривають мою злість. Мені здавалося, що такого глуму — вони тільки на нього й чекали — я не витримаю, і, властиво, лише страх перед тим глумом змушував мене шаленіти далі. Аби тільки не спинитися на півдорозі! Я став перекидати цоколі, але швидко побачив, що так ніколи не дійду кінця. То ж була величезна робота! Ніхто й словом не озивався, такі вони були певні, що я от-от здамся, тільки чужий песик гавкав, а мене до розпачу доводило власне марнославство, що не давало покласти край цьому безглуздю, цьому трощенню гіпсових постатей, за якими ніхто не журився; здавалося, так триватиме без кінця-краю, поки я, озброєний уже обценьками, весь гіпс розіб'ю чи принаймні безнадійно спотворю; але ж є ще бронзові речі, небагато, та все ж кілька є, і найближча така важка, що шкода й братися до неї, але я тепер мушу витримати, впоратися із бронзою, особливо з бронзою; натужившись, я підняв першу скульптуру, впустив додолу, єдиний сміючись із того, як мало тій бронзі вадить, що її впускають раз, чи двічі, чи й десять разів, підтяг трохи і — у відчинене вікно! Отепер вони зірвалися на ноги, злякалися, що я вб'ю когось на подвір'ї; гуркіт на бляшаному даху сповнив мене втіхою, о так, тепер я знову відчув бажання нищити, відчув снагу. Кнобель схопив мене за руку, але злякався, що я просто впущу йому статую на ноги, й відступив, тож я, хоч що вони говорили, досяг вікна і з другою фігурою; знову загуркотіла, загула бляха, на подвір'ї залунали сердиті голоси, знялася лайка, залящало, наче хто стріляв, а я, облитий потом, озирнувся, шукаючи, що ще можна знищити, кинувся до шухляд, почав вигрібати з них цілими оберемками різний мотлох і шпурляти у вікно. Хтось шалено дзвонив, хоч тепер летіли тільки аркуші з ескізника, лопатки, скриньки та інше причандалля. Лк)дей у майстерні я взагалі не бачив, відчував тільки їхню присутність і поки ще знаходив щось — африканську маску, бандерильї, кельтську сокиру, ще дещо,— чим міг оживити бляху на даху, то почувався добре, о, це не те слово: я не мав страху, що роблю не гаразд, і знову був самим собою. Та хоч тепер я був задоволений із себе, а проте настала хвилина, що почала здаватися мені найжалюгіднішою в моєму житті, хвилина, коли я вже на жадному гзимсі чи цоколі нічого не знаходив, чим би шпурнути на бляху й зчинити гуркіт, гук, ляск, хвилина, коли я не міг уявити собі, що буде далі, тиха і трохи порожня, як і кожна минуща хвилина, що саме тому й здається жалюгідною... Я геть упрів. Кнобель кудись вийшов, мабуть, униз, заспокоїти людей у бляхарні чи в слюсарській майстерні, сказати їм, що бронзовий град уже скінчився. Я спробував осміхнутися, а тоді, як нічого не вийшло, принаймні зареготати, але й на це мені забракло сили, коли я завважив, що регочу сам-один. Тепер я знову побачив Юліку, прекрасну Юліку. Вона перша озвалася: — А що далі?
Юліка сидить, тримаючи на колінах маленького фокстер'єра, що так лютував на мене, але тепер знайшов у неї захисток. Мабуть, поки я шаленів, Юліка навіть не підводилась. Вона не хитає головою, а просто дивиться на мене, як на чоловіка, що розлив вино чи наступив дамі на довгу вечірню сукню; можна вибачити, але прикрий вчинок. Та вибачити можна. Я не вірю своїм очам: її обличчя з незвичайно гарними очима лишилося незмінне, таке незмінне, що я сам себе питаю, чого, властиво, сподівався. Вона тільки поправляє свої руді