Перед п'ятою годиною я повертаюсь до Цюріха.
Тепер (пишучи це) я сиджу в барі. Сам у місті! Мені здається, що це сон; хоч моє найближче оточення — цілий табун свіжо нафарбованих цюріхських повій, готових до вечірнього наступу,— аж ніяк не скидається на сон. Ніхто не каже, що знає мене. А що, якби я не вернувся на шосту до в'язниці? Вільфрід підвіз мене до Белівю, йому ще далеко їхати, а завтра на нього чекає напружена робота, я ж, оскільки мене відпущено з Віль-фрідом, маю ще цілу годину. Він подав мені руку.
— А як я втечу?
Він засміявся, тримаючи руку вже іга кермі:
— Сам дивися, як тобі краще!
Джип шарпонувся, і ось уже Вільфріда немає...
Що я мав йому пояснювати? Є багато людей, ближчих мені, з ними я куди легше можу порозумітися, ніж із цим чоловіком, він ніяк не може бути мені за товариша. І він теж має своїх товаришів, що були б мені цілком чужі, йому також не спало б на думку залічувати мене до своїх приятелів. А все ж він справді єдина людина, що не дратує мене, коли плутає, наче то цілком природна річ, зі зниклим Штіллером, тобто не розуміє мене. Бо що означає розуміти! Приятелі повинні розуміти один одного, щоб бути приятелями; а брати завше брати. Чому я ніколи не був йому братом? Сьогоднішня зустріч дуже мене збентежила. Де моє місце в цьому світі?
— Ви й далі заперечуєте? — питає мій оборонець, тільки-но я повертаюся до в'язниці.— Заперечуєте?
— Так, кажу я,— заперечую далі..,
— Але ж це смішної — каже мій оборонець.
— Смішно,—. відповідаю я,— та коли б я признався до того, чого б ви хотіли, пане докторе, то було б ще смішніше.
— Я вас не розумію,— каже мій оборонець.
— Знаю. Тому, пане докторе, мені й доводиться заперечувати все, що ви про мене кажете.
Ну, добре: хто ж має читати те, що я записую в ці зошити? А все ж, мені здається, кожен, щось пишучи, сподівається, що його хтось прочитає, навіть якби той хтось був тільки він сам. А ще я питаю себе: чи можна писати, не граючи якоїсь ролі? Людина хоче бути сама собі чужа. Моя дійсність полягає не в ролі, а, мабуть, у підсвідомому вирішенні, яку ролю я собі припишу. Часом я відчуваю, що людина скидає з себе те, ідо напише, як гадюка шкіру. Отож-бо й є: не можна себе описати, можна тільки скинути шкіру. Та кого мертва шкіра цікавитиме! А вже що й казати про питання, що випливає знову й знову: чи зможе колись читач вичитати щось інше, аніж себе самого. Писання — це не спілкування з читачем і не спілкування з самим собою, а спілкування з тим, чого не можна виповісти. Що докладніше ти спромігся б себе виповісти, то чистішим виявилося б те, чого виповісти не можна, тобто дійсність, що її ти турбуєш і порушуєш. Мова існує на те, щоб стати німим. Хто мовчить, той не німий. Хто мовчить, той навіть гадки не має, який він е насправді.
Чому Юліка не пише?
Приятелі! Тепер вони вже приходять до мене цілими юрмами, сьогодні їх з'явилося аж п'ятеро, і всі одночасно. Всім їм здається, що я не змінився, майже не змінився, і всі кажуть мені "ти". І хоч я не озиваюся жадним словом, їм це нітрохи не заважає мене знати, аякже, немає нічого ліпшого за давню приязнь. Один, актор, узагалі не випускає моєї руки, заглядає в вічі і навіть як замовкає, то весь аж світиться глибоким розумінням Штіллера. Він тисне мені руку раз, удруге, трясе її, давить обома долонями, наче лещатами,— хоче сказати те, чого не можна віддати словами. Я ж лише кажу:
— Сідайте, будь ласка, панове!
За хвилю я помічаю, що один із них вважає себе за мого благодійника, бо він не подав до суду на зниклого Штіллера за несплату комірного, хоч мав цілковите право; здається, моє збентеження вдовольняє його — воно потрактоване, яко вдячність. Взагалі ж усі вони гарні люди, хоч на цій зустрічі, зібрані разом, чого в звичайних умовах, мабуть, ніколи б не сталося, нагадують товариство в крематорії; крім зв'язку зі зниклим Штіллером, що в кожного з них має свою причину, їх, властиво, нічого між собою не єднає. Певне, кожен чув щось про іншого від Штіллера, якого їм тепер вочевидь бракує. Звісно, краще знайомитися поодинці. Виявляється, один із них за цей час став професором, мудра голова. Мабуть, він не раз мав клопіт із зниклим Штіллером через його темперамент, невиразний напрям думок і плутаний радикалізм. І прийшов він просто, щоб показати свою вірність, цей молодий професор, що напевне має інших приятелів. З його обережності й делікатності видно, який вразливий був зниклий Штіллер, і справді, навіть я почуваюся наче підлеглим, усвідомлюю, як я мало знаю, проймаюся боязкою повагою і впадаю в такий тон, що безсумнівно, має нагадувати йому зниклого приятеля. Професор не хоче того тону і тієї мовчазної боязкої поваги, але, здається, він до такого звик, і що дивніше я поводжуся, то впевненіше він добачає в мені зниклого Штіллера. Той Штіллер часто дивував його, і все ж професор лишився йому вірний, радше з шляхетності, аніж тому, що потребує його приязні, бо приятелювати зі Штіллером — тяжка справа. Чому це мені стає сумно? Справді, це все люди, що з ними приємно було б приятелювати. Чому ж таке неможливе? До речі, вони зовсім не згодні між собою, ким був Штіллер, а все ж поводяться так, наче мають мене за ту саму особу. Життєрадісний митець, графік, змальовує вже свято, що має відбутися, коли мене звільнять. П'ятий гість, складальник за фахом,— здається, комуніст. Решту чотирьох він має за безнадійних реакціонерів і, як видно з його погляду, ставить мені на карб таких приятелів; найбільше сердить його приязний тон власника будинку, що зворушено змальовує Штілле-рову майстерню, схожу на заснуле царство. Поки вони так говорять, я міркую собі, якою мав би бути людиною, щоб хоч у загальних рисах відповідати спогадам і сподіванкам п'ятьох моїх гостей,— мабуть, істотою з п'ятьма головами, до того ж кожен із них відтяв би решту чотири, як неправдиві й непотрібні, щоб відтворити сутого Штіллера. Я помічаю, що актор став католиком і дивиться на складальника-комуніста з певною повагою й розумінням: йому не важко збагнути складальникові погляди, бо вони схожі на його власний авантурний світогляд з ранньої молодості. Крім комуніста, очевидно, жаден з них не лишився такий, як був. Молодий професор запевняє мене, що хоч він, як і раніше, понад усе шанує класику, проте не вважає сучасне мистецтво виключно за розпад, а графік, очевидно, навернутий поважними успіхами на правдиву дорогу, переміг песимізм у царині культури й наголошує на високому рівні швейцарської графіки; йому, щиро казати, не треба ні комунізму, ні католицизму, щоб знайти своє призначення в цьому світі. Натомість власник майстерні, за фахом антиквар, як ніколи, тримається традиції: що вона локальніша, то краща; він не має нічого проти європейського оборонного товариства, боронь боже, але саме тому антиквар має важливе завдання: плекатц всілякі різниці, наприклад, різницю між громадянином Базеля *й Цюріха. Бо що ж іще повинні боронити з'єднані європейські армії, як не привілей відрізнятися один від одного на найменшій відстані? Як я вже казав, усі вони дуже приємні люди. Згодом я питаю себе, чому, властиво, не почуваюсь їхнім приятелем. Я образив їх, нічого не сказавши. Моя камера стає дедалі самітніша після кожних відвідин.