Як уже сказано, робота її була одноманітна. Сиділа вона в приміщенні без денного світла й за тиждень переконалася, що довго такої неприродності не витримає. Не знати, чи надворі йде дощ, чи світить сонце, не відчутно, яка там пора, ніколи не війне повітря, що пахне бурею, чи людьми, чи листям, чи бодай мокрим асфальтом. А найгірше, що тільки їй одній цього бракувало; Сибілі здавалося, що вже від самого air-condition1 можна задушитися. Проте вона була певна, що на кожному іншому підприємстві буде те саме, а тому почувала себе цілком безпорадною. Що їй було робити, як
1 Кондиціонованого повітря (англ.).
з відчаю не вдатися в роботу? Тому її цінували, й коли через півроку вона захотіла перейти, її не пустили й удвічі збільшили платню. Тепер Сибіла могла дозволити собі краще помешкання: два покої і так званий квітник на даху на Ріверсайд-драйв із краєвидом на широкий Гудзон. Тут, на вісімнадцятому поверсі, вона розкошувала. Вони з Ганесом засмагали в захистку червоного муру, бачили небо й навіть околицю міста, ліс. А на сході — море. В туманній далині Ганес навчився розпізнавати, чи то прибуває до порту "Іль-де-Франс", чи "Квін Мері". А ввечері, коли темніло, якраз перед їхніми вікнами спалахували мінливі гірлянди світла на Вашінгтон-брідж. Там Сибіла* мешкала майже два роки. Вона дедалі рідше думала про повернення до Швейцарії. Життя в Америці (каже вона) подобалось їй, хоч і не те, щоб дуже захоплювало; вона втішалася чужиною. До того ж правдивої Америки, Заходу, вона ще не знала. Збиралася колись поїхати на другий берег, побачити Арізону, Техас, "каліфорнійські квіти; але ж вона була службовець, себто могла жити, і то вельми пристойно, доти, доки сиділа коло своєї друкарської машинки; відпочинок вона мала тільки в кінці тижня, щоправда, в радіусі ста миль навколо міста. їй подобався Нью-Йорк. Перші тижні їй показалося, що нема нічого легшого, як ладнати з американцями. Всі вони були такі відверті, безпосередні; в неї відразу з'явилося стільки друзів, як ще зроду не було, принаймні так їй здавалося. Тішилась вона й тим, що її лишили в спокої як жінку, ніби, висівши в Америці, вона перестала нею бути: вона подобалась, але як істота середнього роду. Певне, що після останніх переживань то було для неї щастя, принаймні спочатку. Але й потім (так вона каже) Сибіла не прагнула чоловіка, а надто чоловіка-американця; вони були просто друзі, радше friends. Більшість їх мали свої машини, а це важливо, особливо влітку, коли в Нью-Йорку страх як гаряче. Але з" часом той брак атмосфери, що відчувається навіть у Швейцарії, почав її дратувати. Важко сказати, чого саме їй бракувало. Кожен хвалив її нову весняну сукню, її здоровий вигляд, її сина; порівняно з Швейцарією тут не жалкували похвал. Та раптом Сибіла стала себе питати, чи вони взагалі бачать те, що хвалять. Дивно було (каже Сибіла) збагнути, яка чарівна, яка різноманітна буває еротична гра; Сибіла аж тут зрозуміла це, де тієї різноманітності взагалі не було. Виходячи з ресторану чи з підземної залізниці, залишаючи товариство, вона ніколи не відчувала, що її бракуватиме якомусь чоловікові в той шляхетний спосіб, коли обоє, хай навіть вони й не мають наміру ще раз зустрітися, почувають себе якось дивно окриленими. Ніколи на вулиці вона не зустріла мимохідь радісного, захопленого погляду, навіть у розмові не було ані сліду схвильованого усвідомлення, що існують люди двох статей. Все обмежувалося товариськими стосунками, до речі, дуже милими; але бракувало напруження, повняви квітучих відтінків, мистецтва гри, чарів, небезпеки, бентежної можливості живих ускладнень. Все було пласке, не сіре, боронь боже,— навколо аж кишіло розумними людьми, освіченими людьми,— але позбавлене життя, якоїсь знадливості, несподіванки. Сибілі здавалося, що вона жінка в шапці-Невидимці; ніхто її не бачив, слухали тільки, як вона говорить, може, вважали її розмову за веселу, цікаву, але то було спілкування в безповітряному просторі. Смішно: вони балакали про sex problem1 з такою квапливою безпосередністю і впевненістю, як євнухи, що самі не зазнали того, про що говорять. Здається, вони ніколи не знали різниці між сексом і коханням. А як вони ще й починали видавати тут свою видиму хибу за ознаку здоров'я, то ставало вже не смішно, а радше нудно. Чого тільки в тому Нью-Йорку немає! Соромно було там нудьгувати. Взяти хоча б концерти! Але саме буденне життя, купівля, обіди в невеличких їдальнях, їзда в автобусах, чекання на зупинках, метушня, що поглинає дев'ять десятих нашого життя, там була така нечувано практична, така нечувано безбарвна. Часом Сибіла ходила в італійський квартал начебто купити городини, а насправді бажаючи щось побачити, спрагла на щось цікаве. Чи, може, вона сама була винна? Десь за півроку Сибілу посіло гірке почуття, що вона всіх розчарувала. Вона мала повний записник адрес, але нікому вже не зважувалась зателефонувати. Чим вона розчарувала всіх тих своїх ласкавих приятелів? Вона не знала й ніколи не дізнається. Але її це
1 Проблему сексу (англ.).
дуже пригнічувало. Бо справді, і це її ще дун?че бентежило, вона ніколи нічим не легковажила. Випадково зустрівшись із кимось, вона чула те саме ласкаве: "Привіт, Сибіло!" — й не помічала й сліду розчарування. Всі ті відверті, безпосередні люди, здавалося, нічого більше й не сподівалися від стосунків з іншими людьми, не вважали, що їх треба далі зміцнювати. А Сибілу це, мабуть, найдужче журило; після двадцяти хвилин спілкування з ними людина лишається така сама далека їм, як і після півроку, як і після багатьох років, нічого більше не додається. Тобі щиро бажають усього найкращого, й на цьому кінець. Приятелі існують тільки задля приємності, а на все інше є психіатри, своєрідні механіки внутрішнього життя, якщо в когось виявиться якась вада і він сам її не зуміє направити. В кожному разі, не треба обтяжувати приятелів смутними історіями; тоді й вони відповідають тільки поверховим оптимізмом, що ні до чого не зобов'язує. Тому вже краще засмагати в своєму маленькому квітнику на даху. І все ж, хоч як Сибіла страждала від тієї привітної байдужості американців, їй ніколи не спадало на думку повернутися до Швейцарії... Після дедалі рідшого листування, після обопільної мовчанки, що наче переходила в остаточну, якось по обіді до Сибіли на роботу зателефонував Рольф. "Де ти?" — спитала вона. "Тут,— відповів він,— у "Ля Гардія". Щойно висів з корабля. Як мені з тобою зустрітися?" Йому довелося чекати до п'ятої години, бо секретарка Сибіла не могла^ піти з роботи коли завгодно, і вже аж доходила шоста, коли вона з'явилася у вестибюлі названого готелю на Таймс-сквер. "Як ся маєш?" — спитали вони одночасно. І одночасно відповіли: "Дякую, нічого". Вони вийшли на Таймс-сквер. "Скільки ти тут пробудеш?" — поцікавилась вона, але, звісно, в тісняві важко було розмовляти. Сибіла повела враженого Рольфа на Рокфеллерову башту, щоб відразу показати йому частину Нью-Йорка. "Ти приїхав у справі? — спитала вона й поправилась: — Тобто в своїй службовій справі?" Вони сиділи в славетному "Рейнбо-барі", щось замовивши для годиться. "Ні,— відповів Рольф,— я приїхав задля тебе. Задля нас із тобою". Обоє визнали, що не дуже змінилися, хіба що трохи постарілися. Сибіла показала останній Ганнесів знімок. "Він уже не дитина, о ні, а справжній хлопчак!" Рольф не дав їй довго розповідати. "Я приїхав,— заявив він,— спитати тебе... Тобто вирішити, чи ми розлучимось, чи будемо жити разом. Але вже остаточно". Більше вони ні про що не питали одне одного. "В якому районі ти мешкаєш?" — поцікавився Рольф, і Сибіла показала йому свій квартал, радше гру світла, неймовірно барвистий присмерк над Мангетте-ном, видовисько, добре відоме кожному, хто бачив Ман-геттен. Проте не кожен, бачивши його, водночас знаходив знову жінку свого життя... "Вавілон!" — сказав Рольф, що весь час дивився вниз на ту сітку з мінливих разків перлин, на сувої світла, на грядки електричних квітів. Аж не вірилося, що в тій глибині внизу, звідки вже не долинав галас, у тому лабіринті з темних прямокутників і яскравих каналів між ними, що чергуються майже без ніяких відмін, не пропадає щохвилини людина; що той рух кудись і звідкись не спиниться ні на мить або не обернеться раптом у хаос, від якого нема рятунку. Подекуди йому перепиняють дорогу розпечені до білого ставки, як, наприклад, Таймс-сквер. До неба стирчать чорні хмародери, стирчать рівно, але в перспективі здаються пучком розчепірених кришталів, більших і менших, грубших і тонших. Час від часу насувається барвистий туман, і на хвилю Нью-Йорк зникає, наче його затопив Атлантичний океан. Тоді з'являється знову — подекуди лад, як на шахівниці, а подекуди хаос, наче на нього впала з неба Молочна Дорога. Сибіла показала Рольфові квартали, що їх назви він знав: Бруклін за прогонами мостів, Стейтен-Айленд, Гарлем. Згодом все стає ще барвистіше; хмародери вже не здаються темними баштами на тлі жовтого присмерку, ніч поглинає їх, залишається тільки світло, сотні тисяч лампочок, грати з білуватих та жовтуватих вікон, і більше нічого. Вони здіймаються, ширяють над майже цеглястою млою, а проваллями вулиці плине наче блискуча ртуть. Рольф не міг вийти з дива: катери, що віддзеркалювалися на Гудзоні, гірлянди мостів, зірки над повіддю неонового лимонаду, солодощів, несмаку, Що межує з величністю, ваніль і малина впереміш із фіалковою блідістю осені, непідлеглої часові, зелень глетчерів така, яку ми бачимо тільки в пробірках, а поміж нею молочко кульбаби, блазенство, й видиво, і краса також, о, чарівна краса, калейдоскоп із дитячих днів,