— Не плач,— каже батько.
— Не мовчіть,— благає вона,— на бога, не мовчіть, скажіть мені, про що...
Плач не дає їй говорити. Коли заходить наглядач побачити, як йому велить обов'язок, що тут робиться, ми мовчки відсилаємо його геть; я знаю, він доповість про це докторові Боненблюстові. Звісно, в присутності свого оборонця я взагалі нічого не скажу, хоч мені жаль цих батьків, а надто старого професора. Він довго шукає в кишені штанів чисту хусточку—йому, огрядному, важко її дістати,— врешті знаходить і подає своїй сивій дружині. Вона не бере: затулилася руками й плаче.
— Ви, мабуть, не знаєте,— згодом озивається вона, опанувавши себе чи тільки виснажившись, витершись хусточкою і мнучи її тонкими пальцями,— що в своєму коротенькому прощальному листі... звідки ж вам знати... Алекс писав, що довго розмовляв із вами і що ви признали йому слушність! Так і написав.
Батько "показує листа, закапаного слізьми.
— У чому,— знову хлипає мати,—в чому ви призна* ли йому слушність? Уже шість років...
Лист дуже короткий, ніжний. Починається словами: "Любі тату й мамо!" Алекс не називає причини самогубства. Властиво, тільки просить коханих батьків, щоб вони пробачили йому. Про Штіллера там сказано так: "Потім я ще раз розмовляв зі Штіллером, і він тим, що каже, признає мені слушність: це не має сенсу. Штіллер, правда, говорить тільки про себе, та його слова можна прикласти й до мене". Далі йдуть деякі вказівки щодо похорону, зокрема, він не хоче, щоб кликали священика, не хоче також ніякої музики... Коли я мовчки повертаю листа, батько й собі питає:
— Чи ви не могли б пригадати, про що того дня розмовляли з нашим Алексом?
Я сам чую, що мої пояснення схожі на викрути. Але бачу, що навіть вони краще їх заспокоюють, аніж моя мовчанка.
— Я б не хотів, щоб ви зрозуміли хибно слова моєї дружини,— каже старий професор, коли я знову замовкаю.—Ми ж бо не можемо твердити, що то були ви, та й узагалі, незалежно від того, чи ви справді пак Штіллер, чи ні,— ми нікому не можемо докоряти, що він не вберіг нашого бідолашного Алекса. Господи, адже й я, батько, не зумів уберегти його...
— А він же,— каже мати, тихо плачучи,— він же був така цінна людина...
— Він був зарозумілий,— каже батько. Як ти можеш...
— Так зарозумілий,— каже батько.
— Алекс?
— Як і ми з тобою, як і всі, хто його оточував,— каже старий професор і знову звертається до мене:— Алекс був гомосексуаліст, ви ж знаєте, йому не легко було поладнати з самим собою. Але кому з нас легко поладнати з собою? Якби він був тоді здибав людину, що не тільки підбадьорювала б його словами й сподіванками, але й показала, як можна жити з його вадою...
Мати хитає головою.
— Це правда,— каже довірливо, як чоловік чоловікові, старий професор, не звертаючи уваги на мовчазний протест сивої пані.— І я тадаю, що в людей, ^кі без успіху, мов без кисню, жити не можуть, завжди не все гаразд. Але що ж я зробив, щоб полегшити його долю? Навчив його тільки гордувати успіхом, і більше нічого. І от вам наслідок: хлопець ще й соромився свого шанолюбства! Замість змиритися з собою таким, як він е, полюбити себе — розумієте, що я маю на гадці. Хто повинен був любити його по-справжньому! Ким я був для нього? Може, добрим учителем: розвивав* його здібності, як тільки міг, зате просто лишив його наодинці з своєю вадою. Все моє виховання полягало в тому, щоб відірвати його від тієї вади. Аж поки дурний хлопчисько сам себе від неї відірвав... Мати знову плаче.
— Наш син прийшов до вас,— скаржиться вона.— Чому ж ви йому всього цього не сказали? Адже ж ви. тоді розмовляли з ним?
Я мовчу.
— Страшно,— каже професор, протираючи окуляри й кліпаючи маленькими очицями,— страшно подумати, що не можна було врятувати людини, яка нас любила... Після тієї розмови я думав, що Штіллер... Алекс говорив про нього так сердечно, правда ж, Берто, і як про людину справді живу...
Невдовзі по тому з'являється мій оборонець.
Юліка написала з Парижа. Адреса: "Панові А. Штіл-лерові, що тимчасово перебуває у в'язниці попереднього ув'язнення, Цюріх". І лист дійшов, на жаль. Звертання: "Коханий Анатолю!" Доїхала вона добре, в Парижі світить сонце. Підпис: "Твоя Юліка". Я поволі подер листа на дрібні клаптики. Але що від цього змінилося?..
Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вони однаково тяжіють наді мною. Втечі нема. Бентежить ось що: всі мають за звичайну річ, що я не можу засвідчити іншого життя, отже, вважають за моє життя те, що я беру на себе. А воно ж ніколи не було моїм життям! Тільки знаючи, що воно ніколи не було моїм життям, я можу його прийняти, як свою невдачу. Тобто краще було б не суперечити, а погодитись на таку зміну, грати роль, не плутаючи себе з нею. Але тоді треба мати на що спертися...
Мій прокурор признався, що забув послати дружині від мене квіти; натомість він. пропонує, щоб я відвідав її в клініці й віддав квіти (за його гроші куплені) сам. Каже, що його дружина буде страшенно рада.
Приходив пан Штурценегер. Я був заснув і коли розплющив очі, він уже сидів на моєму ліжку, вже тис обома руками мені правицю: певне, через те я й прокинувся.
— Як ся маєш? — питає він. Я поволі підводжусь.
— Дякую. А ви хто такий? Він сміється.
— Ти мене вже не впізнаєш? Я протираю очі.
— Віллі! —каже він і чекає на вибух щирої радості. Чекає марно: доводиться йому відрекомендуватися як слід. Нічим не— можу йому допомогти. Трохи невдоволе-но він додає: — Віллі .Штурценегер.
— О, тепер пригадую.
— Нарешті! — вигукує він.
— Мені розповідав про вас мій прокурор.
Отже, це Штурценегер, Штіллерів приятель, колись послідовно модерний молодий архітектор; тепер він зробив кар'єру, весело відмовився від своїх поглядів, стоїть обома ногами на землі-і, звісно, як кожен доробке-вич, страшенно товариський.
— А ти? — відразу питає він, не доповідаючи про свої успіхи, й кладе мені руку на плече.— Що ти вчинив, сердего, що тебе запроторили до цих казенних апартаментів?
^ Як і слід було сподіватися, все він трактує, дуже весело, навіть моє прохання не вважати мене за зниклого Штіллера.