Остання новина: американський паспорт, що з ним я об'їхав півсвіту,— фальшивий. Хіба ж я не казав цього своєму оборонцеві вже кілька тижнів тому? Видко, я не вмію звірятися. Кожне слово — фальшиве й правдиве, в цьому його суть, і той, хто завше хоче або вірити всьому, або невірити нічому...
Мого прокурора (учора він вернувся з Понтрезіни) також не цікавить Мексіка, зате дуже цікавить Нью-Йорк; говорячи про це місто, він весь час упадає в неофіційний, панібратський тон. Каже:
— Моя дружина дуже любила Нью-Йорк.
— Он як,— кажу я.
— Вона мешкала на Ріверсайд-драйв.
— Ага,— кажу я.
— Ви знаєте, де це?
— Авжеж,— кажу я.
— Коло сто восьмої вулиці.
— Ага,— кажу я,— це якраз біля Колумбійського університету...
— Дійсно! — каже він.
— Дуже гарна місцевість, з краєвидом на Гудзон, знаю...
І т. д.
Спершу мені здається, що він цією балачкою хоче перевірити, чи я справді знаю Нью-Йорк, чи я мешкав там. Проте іспит я витримую дуже швидко. Таймс-сквер і П'ята авеню, Рокфеллер-центр, Бродвей, Сентраль-парк і Бетері — це все місця, що їх мій прокурор сам оглядав десь п'ять років тому під час тижневого перебування в Нью-Йорку.
— Ви знаєте "Рейнбо-бар"? — питає він.
Я киваю головою і не перебиваю його захопленої мови, не виправляю його, бо шаную чоловіків, що можуть захоплюватися. "Рейнбо-бар", що в ньому мій прокурор, очевидно, провів незабутній вечір,— не найвище розташований бар у Мангеттені, "Емпайр-Стейт-білдінг" вищий за нього, але я мовчу. Я здогадуюсь, що для мого прокурора то був найкращий день у житті: в "Рейнбо-барі" він зустрів свою дружину по кількарічній розлуці. Потім я в свою чергу запитую:
— А Бовері ви теж знаєте?
— Де це? — питає він.
— Третя авеню.
— Ні, не знаю.
Бовері — давня голландська назва. Це квартал, куди навіть поліція не заглядає, кишло знедолених, і то.посеред Мангеттену. Досить тільки звернути за ріг'мармурового Палацу правосуддя, як буквально за сто кроків попадаєш у царство пропащих людей-пияків, невдах, людей, що пустилися берега, що їм винесло вирок саме життя. Для них навіть не потрібно в'язниці: хто опинився в Бовері, той уже звідти ніколи не вийде. Влітку вони лежать у риштаках і на брукові; коли треба пройти тудою, то доводиться стрибати, як коневі на шаховій дошці. Зиму пересиджують навколо залізних грубок, дрімають, сваряться, хропуть, розповідають 8а-вше ті самі історії чи б'ються. Всюди смердить самогоном, гасом, немитими ногами. Раз я побачив там постать, що її ніколи не забуду. Була третя година ночі, коли я повертався, як завше, додому від Блекі. Мені було ближче через Бовері, і так пізно я вже не сподівався когось здибати на вулиці, тим паче, що стояв страшний мороз. Угорі гуркотів потяг старезної надземної залізниці; вікна у вагонах були повні теплсго світла. Вітер гнав вулицею брудні клапті паперу, навколо сновигали собаки. Побачивши старого, я сховався за опору надземної залізниці. На голові він мав чорного цілиндра, як дипломати, наречені й гангстери, обличчя в нього було закривавлене. Він був у краватці, вбраний у білу сорочку, чорний піджак, і на тому край: далі вже голий-голісінький. Щоправда, був ще взутий у черевики, і на тонких, сіро-синіх старечих ногах теліпалися підв'язки. Мабуть, він був п'яний. Він лаявся, падав, повз обмерзлою бруківкою. Промчала машина із засвіченими фарами, Дякувати богу, не переїхавши йо-_ го. Нарешті він знайшов свої штани, спробував, спираючись на ліхтар, підвестися й надіти їх, але посковзнувся й знову простягся на обмерзлому камінні. Я, звісно, подумав, чи не помогти йому, проте побоявся встряти в якусь історію. Такого я не міг собі дозволити. Тим часом старому пощастило всунути в холошу бодай ліву ногу; побажавши йому подумки всього найкращого, я вже хотів іти. І враз почув голоси, сповнені глуму й ненависті; мабуть, говорилося про бідолаху на брукові. Я відразу ж пірнув назад у тінь залізної опори. Вгорі прогуркотів потяг. Старий спробував засунути й другу ногу в штани, але знову посковзнувся, впав голий долі й захарчав. Вітер підхопив його чорний циліндр. Старий навіть не відігнав пса, що почав його обнюхувати. Тремтячи всім тілом, я вирішив тГкати, перебігаючи від опори до опори. Другим боком вулиці йшли якісь люди, що теж не помогли старому. Відомо, що з того може вийти! Потім милосердному самаритянинові доводиться доказувати, що він не вбивця, забезпечувати собі алібі тощо. Я не зважувався на таке через Блекі. Ще раз перебігши, я міг уже піднятися до залізничної зупинки, а через двадцять хвилин бути вдома: Блекі вже напевне телефонувала, щоб сказати мені "на добраніч". Здалеку старий видавався мені просто темним клунком на бруці, чи не єдиною річчю, якої не підхопив різкий вітер. Зненацька переді мною вродився якийсь тип і поклав мені руку на плече: заросла щетиною борода, лисина, почервонілі риб'ячі очі, але взагалі обличчя досить симпатичне. Він попросив закурити. Більше нічого не зажадавши від мене, він рушив своєю дорогою, побачив темний клунок на бруці, підійшов до нього, на що я не зважився, подивився й попрямував далі. Нагорі знову загуркотів потяг. Нарешті я переборов себе й вернувся до п'яного, що вже не ворушився. Він лежав долілиць, аж синій з холоду, його сивий чуб був весь у крові. Я побачив рану на потилиці, поторсав його, взяв за руку: він був мертвий. Обличчя його так перелякало мене, що я чимдуж утік. І ніде не заявив про нього, хоч то був мій батько.
— Ваш батькр?
Прокурор усміхається. Здається, він не вірить, так само як і в те, що я вбив свою дружину. Перепитує, наче не розчув:
— Ваш батько?
— Вітчим,— кажу я.— Але все ж таки... Однак прокурор навіть тоді, як не може повірити мені, набагато приємніший за оборонця. Він не обурюється, як наші уявлення про правду не зовсім збігаються. Він обстукує собі цигарку й каже:
— З такими кварталами моя дружина, звичайно, не знайомилась.
Вічно він тиче свою дружину.
— А ви знаєте Фейр-айленд?
— Знаю. А що?
— Дружина каже, що там дуже гарно. Як і взагалі на околицях Нью-Йорка.
— Дуже гарно.
— На жаль, моя дружина не мала своєї машини,— заявляє він.— Але, настільки я знаю, вона часто виїжджала за місто з приятелями.