— Гаразд, перейдемо до справи!
Мій оборонець добрий чоловік, у кожному разі, не злобливий, з гарної родини, порядний аж до способу вбиратися, трохи заникуватий, але навіть заникування стало його манерою, а насамперед він справедливий, безсумнівно справедливий, аж до дрібниць, безнадійно справедливий, справедливий із природженого переконання, що справедливість існує принаймні в правовій державі, принаймні в Швейцарії. Разом із тим він не дурний, багато знає, чисто енциклопедія, а не людина, а надто обізнаний у швейцарських справах, тож говорити з ним про Швейцарію просто нема ніякого сенсу. Кожна критична думка про Швейцарію тоне в потоці історичних фактів, що їх годі заперечити, і врешті виходить, що коли ти не хвалиш його Швейцарії, то завше не маєш слушності, точнісінько як із дзвонами їхнього собору. Може, мене так дратує його незворушність, коректність і поміркованість. Він переважає мене своїм інтелектом, але витрачає весь свій інтелект тільки на те, щоб не припускатися помилок. Мені такі люди видаються потворами. Я не можу нічого йому закинути: він має мене за людину добру, в кожному разі, не злу, власне, за цілком розважну, за людину доброї волі, за швейцарця. З цього погляду він мене й боронить і щоразу доводить до шаленства. Я тоді круто повертаюсь на підборах, лишаю його сидіти на ліжку, стаю до нього спиною і, заклавши руки в кишені, мовчки дивлюся на старі каштани за гратами, вперто не відповідаю на його слова, просто через те, що не зношу таких людей, які не вважають себе, а отже, й мене, здатними на вбивство.
— Я цілком вас розумію,— каже він,—цілком розумію! Ви розгнівані на Швейцарію, бо вона зустріла вас арештом. Це цілком зрозуміло, тобто я хочу сказати, що ваш гнів зрозумілий, бо гірко дивитися на батьківщину через грати...
— Як це — на батьківщину? — питаюсь я.
— Тільки,—перескакує він через моє досить істотне запитання,— не утруднюйте мені оборони. На жаль, деякі ваші вислови з приводу арешту попали до преси. Навіщо дратувати людей? Прошу вас задля вашої ж користі надалі стримуватися від будь-якої критики нашої країни. Врешті, це ж і ваша батьківщина.
Що ж я такого сказав?
— Люди тут дуже вразливі,— пояснює він з похвальною щирістю і водночас із явною нехіттю виповідати власними устами закид Швейцарії.—Та вернімось до нашої справи. Я прочитав усі акти, і якби ви були такі ласкаві поінформувати мене тепер, де і як ви жили ці останні шість років...
Він щоразу мене питає про це. А я.ж присягався, що без віскі нічого не казатиму. Він дістає із своєї шкіряної теки справу — цілу паку паперів, що їх навіть перегортати важко, як не зняти перед тим скріплювачів. Я сміюся йому в обличчя. Він певний, що то моя справа, і читає мені папери цілими годинами. Ніби нудота, що нею він частує мене день у день, не ті самі тортури!
"— Пане докторе,— перебиваю його сьогодні,— я їду просто з Мексіки...
— Ви так кажете, я знаю.
— Я їду просто з Мексіки,— ще раз кажу я,— і повірте, що знамениті офіри ацтеків, які вирізували людські серця з живого тіла, аби скласти їх на олтар богам,— дитяча забавка порівняно з тим, що чекає людину на швейцарському кордоні, коли вона з'явиться туди без документів або з фальшивими документами. Дитяча забавка.
Він тільки усміхається.
— Отже, ви признаєтесь, пане Штіллере, що з вашими американськими документами не все гаразд?
— Ніякий я не Штіллер!
— Мене повідомлено,— каже він спокійно, наче я не кричав на нього,— що ви, очевидно,— ніхто інший, як Анатоль-Людвіг Штіллер, народжений у Цюріху, скульптор, одружений із пані Юлікою Штіллер-Чуді, зниклий шість років тому, востаннє замешканий у Цюріху, Штайнгартенгасе, 11. Я взяв на себе...
— Оборону пана Анатоля Штіллера.
— Так.
— Моє прізвище Вайт.
Та я не годен йому втовкмачити цього, хоч би й сто разів казав. Розмова наша нагадує грамофонну плиту, коли голка в певному місці перескакує назад на ту саму борозенку.
— Як це? — питає він.— Як це ви не Штіллер?
— Ну, бо не Штіллер.
— Як це? Мене повідомлено...
Нарешті я замовкаю. Единий мій порятунок від цього ласкавого добродія — це те, що час його обмежений. Він вважає себе за мого оборонця й тому ображається, що я, вислухавши від нього всю справу, не йду йому назустріч. Нарешті він запихає її до теки, мовчки вовтузиться коло замка, аж поки таки замикає його, підводиться, озирається, "чи нічого не забув — ручки, окулярів, подає мені руку, "наче після програної партії в теніс, повідомляє, коли прийде завтра...
Р. Б.
Він переконаний, що я не винен. Що це означає? Раптом мені навертається на думку, що на того зниклого Штіллера падає якась підозра. То ось чого тутешня влада так палко бажає знайти свого запропащого громадянина: тоді можна буде щось з'ясувати.
Кнобель (так зветься мій наглядач) — щира душа, єдиний, хто мені вірить, як я щось оповідаю. Поки він прибирає в камері, я лежу на ліжку. Він миє підлогу доти, доки з викручуваної ганчірки починає текти така чиста вода, що хоч її пий. Вони, видно, страшенно дбають про зовнішню показність. Навіть із ґрат у цій країні витирають куряву.
— Оскільки ви самі казали, що вбили свою дружину...— починає наглядач.
Колись, чотирнадцять років тому, він торгував городиною, мав віз#ок і кобилу Реслі, про яку й досі ніжно згадує. Спершу я думав, що він говорить про свою дружину. Відколи він повдовів, то працює наглядачем і каже, начебто за цілу його службу я перший в'язень, який не починає запевняти, що він невинний, коли зайдеш прибирати до камери. Каже, що не може вже зносити тієї балаканини самих* тільки чесних людей. То, мабуть, щось огидне. Я довідуюся, що в сусідній камері сидить банкір, який цілими годинами плаче, а далі — сутенер, що теж торочить тільки про честь. Я, мабуть, наглядачеві подобаюсь. Ще торгуючи городиною й перебуваючи під пантофлем у своєї дружини, він, видно, зовсім не так собі уявляв цю в'язницю. Певний був, що там уже є що послухати. Аж на тобі! Коли хочеш почути щось від злочинця, то мусиш бігти в кіно, каже він, як і всі... Він розуміє, що меніхне дуже хочеться говорити про своє перше вбивство, адже то була моя дружина.