Штіллер

1 Склепистої печери (англ.).

не захотів загасити свого ліхтаря. Навіть годинний запас карбіду міг стати для нас рятівним! Я сказав: "Якщо ти тепер не будеш розважний, ми пропали". Джім відповів: "Ти хоцеш напоїти мене горілкою, а сам утекти, як я спатиму, от і вся твоя розважність". Я засміявся, бо не заслужив такого недовір'я, ще ні. Через кілька годин, протягом яких ми обидва не спали, а тільки мерзли, я сказав: "Ну пора, ходімо нагору!" Джім обняв мене рукою за шию, закусив губи, готовий будь-що витримати біль, і пошкутильгав, не захотівши віддати мені свого ліхтаря, торби з харчами й ласо. Ми посувалися вперед швидше, аніж сподівались: там, де не можна було йти поряд, Джім рачкував за мною. Потім я став його пропускати вперед, бо він весь час боявся, що я втечу. Крейдяні позначки виправдали себе. Щоправда, не раз ми таки губили слід і мусили вертатися назад, а вертаючись, часом збивалися на манівці і вже раді були, як по кількох годинах принаймні виходили знову до тієї позначки, що її ми залишили за собою; до того ж ми розуміли, що шкутильгати й рачкувати — це ще не те, що дряпатися вгору. А ми ж. були (як тепер відомо) на сімсот футів під землею! .Признаюся, я боявся тієї хвилі, коли виявиться, що не зможу витягти свого товариша на майже прямовисні подекуди скелі; що тоді? Світла нам мало стати десь іще на п'ятдесят годин, якщо Джім не обдурював мене:_ годинник був у нього. Я сказав: "Дай я погляну, котра година!" Джім вишкірив зуби й показав циферблат тільки здалеку: "Прошу". Я подумав, чи не переставив він стрілок. Але яка йому від того користь? Брехнею не будеш світити. Звісно, мені було шкода Джіма, але біль його важив дедалі менше. Важив час. Бо ж хіба я знав, скільки мені треба було годин, щоб самому дістатися на поверхню? Відколи з Джімом сталося лихо, ми нічого не їли. Нині те місце, де розігрався фінал нашої приязні, зветься Rock of Ages !. Джім раптом заплакав: "Я ніколи вже не вийду звідси". Я сказав: "Не балакай дурниць". Після двох спроб прив'язати Джіма — він нестямно боявся (врешті його можна було зрозуміти), що я лізу вгору перший тільки на те, аби

1 Скеля вічності (англ.).

там відв'язати від себе мотузку,— ми обидва не лише виснажились, а й поранились. Я розбив лоба. Не знаю, чи Джім З ляку, що я втечу, смикнув зненацька за ласо, чи посковзнувся на склистому камені, бо міг стояти тільки на одній нозі,— в кожному разі, він шарпонув мотузку, і цього було досить, щоб я зсунувся вниз. Він запевняв, що смикнув ненавмисне. Та мені не так доля-гав розбитий лоб, що з нього кров стікала на ліве око, як обдерті долоні. Я був просто в розпачі. Джім сказав: "Ет, це дурниці". Його спокій тільки збудив у мені підозру. Попри всю втому, я був сторожкий, як звір, коли Джім перев'язував мені руки — навіть відірвавши рукава від власної сорочки. Він був запобігливий, але що з того! Справді, ми навпереміну були дуже зворушливі: раз я, раз Джім. Наче гралися в переваги. А час спливав. Коли я знову урвав моторошну тишу й спитав: "Котра зараз година?" — Джім не захотів показати мені годинника. Для мене то була ознака, що між нами иочалася відверта боротьба, хоч я помагав йому, а він мені. Джім сказав: "Чого ти так стежиш за-мною?" Я спитав те саме в нього. Раз, коли я хвильку не дивився на нього, він почав тихцем їсти свій останній шматок баранини. Мабуть, думав: того, що ти ковтнув, ніхто вже в тебе не забере. І справді, наближалася та година, коли м'яса в наших торбах могло стати вже тільки для одного, для дужчого. Зламана нога — ну, так; обдерті долоні — що там казати, боляче! Але кінець кінцем можна перемогти біль і таки полізти, в кожному разі, спробувати, чи не пощастить самому, поки е ще сила, добутися до світла, до життя, Тож-бо й воно, що поки е сила, є карбід, принаймні на один ліхтар. Джім запитав: "Що ти надумав?" Я так само запитав: "На що ми чекаємо?" Сам я хоч як хотів їсти, а своє м'ясо ощадив: сподівався, що, може, дочекаюся, поки Джім виснажиться з голоду, й буду тоді дужчий із нас двох, бо тепер він, наївшись, напевне має більше сили. З іншого боку, я через те саме боявся, що, як засну хоч на хвилю, Джім пограбує мене і я тоді пропав. Отож ми, не знаю вже скільки годин, тримали один одного в страху й балакали про те, що будемо робити там, нагорі, на зеленій землі. Джіма вабило місто, а насамперед Нью-Йорк і жінки, за якими він так знудився на нашому ранчо, а мені (на ту годину) хотілося бути садівником, і якби десь у родючій місцевості. Чого нас понесло в цю прокляту темряву! Весь той час ми світили обидва ліхтарі. Джім мав слушність: то було марнотратство, ідіотське марнотратство. Чому ж він не погасив свого? Бо не довіряв мені, бо хоч весь час говорив про нашу приязнь, а вважав, що я можу залишити його, мого єдиного на той час товариша, в смертельній темряві. Я випитував його, чи дуже болить у нього нога, чи хочеться йому їсти й пити. "Джіме! — озвався він до мене: я тоді звався Джім, в Америці всі так звуться.— Джіме! Нам не можна кидати один одного напризволяще, розумієш, треба бути розважним". Я сказав: "То погаси свого ліхтаря!" А він на те: "Ми не маємо часу, Джіме, нам треба рушати, спробувати ще раз". Приблизно через п'ять годин ми добулися до ближчої печери проте були такі виснажені, що відразу ж полягали. Торбу з останнім.шматком м'яса я поклав під голову, а ремінець від неї обкрутив навколо правої руки, щоб прокинутись, якщо Джім поважиться на мій харч. Коли я прокинувся, то побачив, що Джім розбив мого ліхтаря — мовляв, щоб покласти край такому ідіотському марнотратству. Він зразу ж почав просити в мене половину моєї баранини. Скиглив: "Невже ти залишиш мене здихати з голоду!" Перед нами, освітлена нашим єдиним ліхтарем, блищала майже прямовисна стіна, важке місце, яке я, одначе, сам уже раз був здолав. Із Джі-ма кількагодинне рачкування висотало останню силу, і я відверто сказав йому те, що думав: "Джіме, дай мені ліхтаря, а я тобі залишу свою баранину й спробую сам вилізти на стіну". Бо ж не було ніякого глузду спинатися по мотузці разом з виснаженим до краю Джімом, мені — з обшморганими руками, йому — зі зламаною ногою, та ще й у такому місці, де треба було дертись, як мавпі. Я сказав: "Якщо мені пощастить вилізти, Джіме, то й ти будеш урятований, бо ж ясна річ, що ми прийдемо по тебе". Він відповів: "А як ти впадеш разом із моїм ліхтарем?" Я крикнув: "А як ти з поламаною ногою посковзнешся і мене теж потягнеш, як раз уже потягнув, хай тобі дідько! Яка тобі з того користь буде,в що ми обидва лежатимемо в проваллі?" Та він не хотів віддати ліхтаря. "Джіме,— сказав він,— ти не повинен мене лишати тут, у темряві, чуєш, не повинен!" Як завше, коли один має відвагу відверто признатися в егоїзмі, другий тиче свою прокляту мораль. Знаю, я теж робив так само. "Послухай-но, Джіме,— мовив я,— невже я повинен здихати з голоду разом з тобою тільки через те, що ти зламав ногу і не годен лізти вгору? Ти не можеш від мене вимагати* такого, якщо ти мені приятель". Ще раз, востаннє, ми вдалися в сентиментальність, згадали собі наше життя на ранчо, всілякі приємні хвилини. Справді, в приязні нашій годі було сумніватися, протягом багатомісячного ковбойського життя без жіночого товариства ми не раз бували просто ніжні один з одним; такі стосунки часто трапляються між чоловіками, проте для нас із Джімом то була новина. І тепер, міцно тримаючи правою рукою ліхтаря, так, щоб я його не міг досягти, він лівою відгортав мені чуба з рани на чолі. Ми ладні були обійнятися й щиро заплакати, якби не йшлося про ліхтар. Я прикинув, що світла нам стане ще на якихось шість чи сім годин; підніматися до верхньої печери, де в крайньому разі можна вже здатися на далеке денне світло, також треба було сім або вісім годин, я вже знав із досвіду, і то як не заблукаєш. Вирішувати треба було негайно, тут, перед цією стіною. Що нам поможе балаканина! Обидва ми хотіли жити, і по змозі чесно; але що робити, коли інший хоче мене вбити з моєю честю? Я ще раз сказав: "Дай мені ліхтаря, Джіме, і я віддам тобі решту м'яса". Джім зареготав. Я злякався: такого реготу від нього я ще ніколи не чув. "Джіме! — спитав я боязко.— Що ти надумав?" Джім не відповів жадним словом, бо й так усе було зрозуміло. Натомість він пошкутильгав якомога швидше до стійи, напевне, вирішивши помінятися ролями: спробувати самому з ліхтарем здолати небезпечну стіну, а мені лишити баранину. "Джіме!" — вигукнув я і якраз устиг схопити його перед стіною, перед тим водоспадом зелених сталактитів, де він шукав визубнів і вже знайшов білий хрест, намальований крейдою, нашу позначку, де треба підійматися. "Пусти мене!" — закричав він. Я забелькотів з ляку: "Якщо ти справді колись був мені приятелем..." і т. д. Ту мить, коли ми в тремтливому світлі ліхтаря, якого Джім тримав у витягненій руці, щоб я не дістав його, знову побачили кістяк нашого попередника, кістяк скорченої людини, що на тому місці сама (а може, їх теж було двоє?) здохла, як тварина,— ту мить ніщо вже не стримувало