...Сонце ховалося вже в брунатну вечірню імлу, як Ріп підвівся й протер очі. Час було вертатися Додому, давно час. Але дарма він свистав — пес його десь дівся. На хвилю, ще не прочунявши зі сну, Ріп озирнувся на яр і на гравців у скраклі в нідерландських капелюхах із старосвітськими шлярками, та диво — всього того не було! Широкий Гудзон полискував, як споконвіку, і якби ще з'явився вірний пес, вимахуючи хвостом, то Ріп більше й не думав би про свій сон. Лаштуючись іти, він розмірковував, що розповідатиме в селі. Ті майбутні) розповіді видавалися йому трохи схожими на хисткі скраклі, що їх він усе мусив ставити, аби інші могли їх збити. А Кудланя не було та й не було! Нарешті Ріп узяв із трави свою рушницю, аж гульк — вона заросла ялівцем. І не тільки заросла, а й геть поіржавіла, аж шкода було дивитися! Дерев'яний приклад зігнив. Ріп похитав головою, покрутив рушницю в руках, потім кинув її назад у траву й підвівся. Бо сонце вже зовсім заходило. Ріп не міг повірити, що пожовклі кістки, які лежали коло його мисливської торби,— то рештки йогр вірного пса, Кудланів кістяк. Але що б то ще могло бу--ти? Адже не снились вони йому, він таки не спав. Ріп хотів почухатись і намацав бороду, що сягала йому аж на груди, старечу бороду. Отже, проминули цілі роки. Скільки ж? В кожному разі, було вже пізно. Гнаний голодом, а може, й цікавістю, скільки йому ще зосталося жити по тій дурній грі в скраклі, Ріп ван Вінкль увійшов у рідне село, не впізнаючи ані вулиць, ані будинків. Усе чуже! Тільки його власна халупа стояла ще за-недбаніша, як була, порожня, з повибиваними шибками, пустка пусткою. А де ж Ганна, його дружина? Поволі його охопив ляк. Старого шинку, де можна було дізнатися все, що треба, не видно й сліду. Самітний, розгублений і наляканий, оточений чужими дітьми, він почав розпитувати за своїх давніх товаришів. Йому показували на цвинтар або стискали плечима. Нарешті він спитав (тихим голосом) про себе самого: чи немає тут нікого, хто б знав Ріпа ван Вінкля? Люди засміялися. Ріпа ван Вінкля, мисливця на вивірок, усі добре знали; він почув кумедну історію про чоловіка, що двадцять років тому, як відомо кожній дитині, звалився десь у яр чи попав до рук індіянам. Що йому було робити? Він несміливо спитав про Ганну, дружину того мисливця на вивірок. Коли йому сказали, що вона давно померла з горя, він заплакав Г хотів піти собі геть. Та його спитали, хто ж він такий буде, і Ріп ван Вінкль отямився. "Бог його зна,— сказав він.— Учора я думав, що знаю, хто я такий, але сьогодні, прокинувшись, звідки я можу це знати?" Люди, що його слухали, тикали себе пальцем у скроні — мовляв, божевільний, і дарма він оповідав чудну пригоду зі скраклями, коротеньку історійку про те, як проспав своє життя. Вони не розуміли, що він нею хоче сказати. А він не вмів інакше висловити того, що хотів. І скоро люди пішли своєю дорогою, лишилась тільки якась молодиця, досить гарна з себе. "Ріп ван Вінкль був мій батько,— сказала вона.— Що ви знаєте про нього?" Якусь мить Ріп дивився їй у вічі, і, мабуть, йому хотілося сказати, що він її батько. Але хіба він той, кого вони всі чекали, мисливець на вивірок з оповідками, що завше трохи хиталися й падали від їхнього сміху? І Ріп сказав: "Твій батько помер!" Тоді й молодиця пішла собі від нього, йому стало боляче, але так, либонь, малося бути. Може, він даремно прокинувся? Він жив іще кілька років у селі, чужий у чужому світі, і не чекав, що йому повірять, коли розповідав про Гендріка Гудзона, мандрівника, що відкрив ту річку й країну, та про його залогу, яка час від часу збирається в ярах і грає в скраклі, і як казав, що там треба шукати старого Ріпа ван Вінкля. Люди усміхалися: атож, у літню спеку часом чути було за пагорбами глухий гуркіт, наче торохтіння скраклів, про те дорослі завше вважали його за відгомін звичайної бурі, а може, то й була буря... Так розповідала казка.
— Ну? — спитав мій оборонець, коли я скінчив і закурив нарешті сигару.— Який вона, знову ж таки, має стосунок до нашої справи? В кінці вересня повинен відбутися процес, а ви мені оповідаєте казки. Казки! І я маю вас боронити ними?
— А чим же?
— Казки! — жаліється він.— Замість хоч єдиний раз розповісти мені щиру, ясну правду!
Р. Б.
Я попросив свого оборонця принести нового зошита, бо цей скоро допишу до кінця. Його тішить, що я такий старанний. Я ще не давав йому читати своїх нотаток, і мене починає турбувати його тверда надія, що разом із цим зошитом він, так би мовити, заховає до течки моє життя.
Цюріх міг би бути чарівним містечком. Він лежить коло прегарного озера, що його горбисті береги загиджені не фабриками, а віллами. А що вчора, під час на-1 шої прогулянки, була дуже гарна погода, вереснева блакить із легенькою сріблястою млою, то я був справді захоплений, не тільки щоб зробити приємність пані Юліці, чий великодушний заклад уможливив нам такі виправи — звісно, з тією умовою, що я буду завше вчасно вертатися до в'язниці. Мені довелося дати присягу своєму оборонцеві, щоб уберегтися від його товариства, але, щиро казати, вона мене менше стримує, як думка про Юліку: коли я втечу, вона втратить суму, що її я ніколи не годен буду віддати. Між іншим, мені дозволено випивати одну або дві чарки віскі! Ця жінка ви^ глядає просто чудово. Весь час мені не сходить це з думки: коси, що наче горять на сонці ясним полум'ям, білий паризький капелюшок, струнка постать, Я просто зачарований нею.
Якось, побачивши її віддзеркалення у вітрині, я не витримую: обертаюся, беру її за щоки і цілую.
— Слухай,— каже вона,— ми ж у Цюріху!
Насамперед чарує мене положення її містечка: з обох боків його оточує невисоке узгір'я, ліси, що ваблять до мандрів, а посередині виблискує зелена річечка, що зраджує потяг до великих океанів (як, зрештою, кожна текуча вода) і через те завше будить щось живе, тугу за світами, за узбережжями. Пробути три тижні в Цюріху,, коли ти не ув'язнений, мабуть, дуже приємно, особливо о цій порі. З розмови на вулицях чути, що тут є таки багато іноземців. Герб Цюріха недарма блакитно-білий* Весь у сліпучому сяйві своєї блакиті, овіяної теплими вітрами, оздобленої білістю мев, що від неї, здається, навіть тутешнім мешканцям паморочиться в голові, цей Цюріх справді має свій чар, cachet, що його радше треба шукати в повітрі, аніж деінде, якийсь бляск в атмосфері, що дивно суперечить понурим фізіономіям — принаймні фізіономіям тутешніх мешканців,— щось просто врочисте, дзвінке, щось гарне й приємне, як і його герб, щось блакитно-біле, без якихось особливих ознак. Може, навіть принадність цього міста насамперед поляг гає в ландшафті. В кожному разі, можна зрозуміти чужинців, що висідають на набережній і роблять знімки, перше ніж їхати далі, до Італії, і можна зрозуміти також тутешніх мешканців, що пишаються, коли чужинці роблять багато знімків. їхнє вузеньке озеро, таке десь завширшки, як Міссісіпі, виблискує серед зеленої горбистої місцевості, мов кривий серп— Навіть у будень на ньому повно невеличких вітрильників. Хоч яке ділове це містечко, хоч у ньому зустрічається весь торговельний світ, а все ж воно чимось нагадує курорт. Альпи, на щастя, не так близько, як на листівках; вони увінчують хвилясте узгір'я на пристойній відстані, наче стіна з вічних снігів і блакитнявих хмар. Може, Юліка показала мені не ті квартали, але я згадую, що нам не трапився жаден жебрак, а також жаден каліка. Люди одягнені хоч і не елегантно, але добротно, жаліти нікого не доводиться, і вулиці чисті з ранку до вечора. Не надибуючи ні жебраків, як уже сказано, ні якихось особливих пам'ятників архітектури! що могли б нас відвернути від розмови, ми гуляли майже годину. Сучасний вуличний рух тут пробують регулювати в такий спосіб, що чужинець не зразу зрозуміє; поліцаї докладають неабияких зусиль, і то з дуже поважними мінами. Складається таке враження, що насамперед їм ідеться про справедливість, а вже потім про вуличний рух: на кожному перехресті людину, так би мовити, морально перевиховують. Що ближче підходиш до озера, де чужинці витворюють до певної міри свою власну атмосферу, що її потім вважають за атмосферу Цюріха, то менше впадає в око чиясь веселість чи вражає сміх на вулиці. Я помічаю, що Юліка теж тут стає вільніша; уявляю собі, яка вона в Парижі. її мати була угорка, проте Цюріх — її рідне місто, і Юліка страшенно сердиться, коли цюріхська міська управа робить щось не так: наприклад, не влаштовує вечора на честь Чарлі Чапліна. Цілих п'ятнадцять хвилин вона говорить тільки про це. Гарне враження справляє індійська пара, певне, учасники якогось конгресу. Тут відбувається багато конгресів, взагалі панує міжнародний дух: повно великих закурених автобусів, усюди перед очима німецькі шкіряні штани, кожна кельнерка говорить по-англійському. Щось від усього світу в цьому містечку, котре, як уже сказано, справляє на чужинця дуже приємне враження: воно провінційне, однак не нудне. Провінція з концертами Фуртвенглера, з гастролями Жана-Луї Барр, з виставками від Рембранта до Пікассо, з театральним мистецтвом німецьких емігрантів, з Томасом Манном, що оселився тут, але також і з усілякими власними діячами, які щось там роблять у світі, ащ поки їхня слава поволеньки починає лестити рідному краєві, що сам не годен нікому зробити слави, бо він — провінція, а отже, не має історії. Але що мені до того! Чужинцеві приємно потинятися по цьому містечку, а надто як він має гроші. І наша прогулянка, як я вже казав, була б просто чудова, якби Юліку знову не опо-сіла манія, буцімто я її зниклий чоловік. Нараз вона зупиняється.