— Як ся маєш? — питає вона.
Я знаю цю манеру відповідати питанням на питання, вона притаманна багатьом жінкам, власне, всім; тим більше я мушу берегтися небезпечного почуття, що й вже колись із нею здибався.
— Ти справді вже не пізнаєш мене? — питає вона, її маніякальна впевненість, буцімто я — її зниклий
чоловік, анітрохи не вдавана, ця впевненість прозирає в кожному її слові, навіть як вона говорить про цілком сторонні речі.
— Ти вже не куриш? — питає вона.
Потім — оскільки з самих запитань, що їх, власне, й не назвеш запитаннями, бо вони дозволяють тільки єдину відповідь, а всі інші просто поминають, як відмовки, не виходить довгої розмови,— я розповідаю баєчку про Ізидора, пристосувавши її до своєї прекрасної гості, себто відкинувши п'ятеро дітей і змінивши її так, як мені недавно снилося: Ізидор, з'явившись додому, не стріляє в торт, а тільки показує свої руки зі слідами ран... Божевільний сон!
— Ох,— зітхає моя дама,— ти нітрохи не змінився, від тебе слова розважного не почуєш, усе вигадуєш якісь химери!
Спершу мене все це смішить, далі сердить, але якось і зворушує: ця дама з Парижа, що сидить у чорному костюмі на моєму ліжку й курить цигарку за'цигаркою, далебі не дурна, можна собі уявити чудовий вечір, проведений з нею, і то не один. Насамперед чарує її усміх, трохи стомлений, з якоїсь причини гіркий. Він будить цікавість, які ж переживання ховаються за ним, мимо-, волі раз по раз поглядаєш на її губи і відчуваєш свої власні. Проте гостя моя, здається, не може звільнитися від настирливої думки, що вона мене знає. Вона просто не вірить, що я можу бути кимось іншим, а не її зниклим Штіллером. Весь час говорить про своє подружжя, що, як я довідуюсь, теж було не таке як слід. Я вже кілька разів виявляю їй своє співчуття. Коли я нарешті вступив в розмову,— вона не засипає мене словами, навпаки, часто замовкає й тільки жадібно затягається цигаркою, цілі хвилини гіркої мовчанки, що її ще важче перервати, аніж потік слів,— то кажу:
— Сподіваюсь, мадам, вас повідомили, що ви розмовляєте з убивцею...
Вона пускає мої слова повз вуха, як невдалий жарт.
— Я вбивця,— знову кажу я при найближчій нагоді,— хоч швейцарська поліція не годна мені зробити такий закид. Я вбив свою дружину...
Все дарма!
— Ти смішний,— мовить вона.— Справді-таки смішний, мушу тобі сказати. Стільки років не бачились, а ти знову за свої химери, ну, просто дитячі!
Признаюся, через її поважність я раз у раз почуваю себе невпевненим — не в тому, чи я справді вбив свою дружину, а чи пощастить мені звільнити нещасну жінку від її манії. Чого вона, власне, хоче від мене? Я так само поважно пробую переконати її, що ми ніколи не бу/ ли одружені, цілком поважно, навіть тоді, як вона схоплюється з мого ліжка, починає ходити з кутка в куток діо камері, стріпуючи рудими косами, зупиняється перед заґратованим вікном і курить, засунувши вузенькі руки в тісні кишені костюма, який щільно облягає її тіло, стоїть мовчки, втупивши очі в пожовклий каштан надворі. Мені не видно її обличчя.
— Мадам,— кажу я, беручи в неї з пачки цигарку.— Ви прилетіли сюди літаком, аби пробачити своєму зниклому чоловікові. Я розумію, ви довгі роки чекали на цю важливу, ба навіть урочисту хвилину, і вам, напевне, дуже прикро, що я не той чоловік, якому ви з цілого серця сподівалися пробачити все. Я не той чоловік, мадам...
Вона тільки мовчки пахкає димом.
— Думаю, що й так усе ясно,— кажу я і теж закурюю.— Тут довго нема про що говорити.
— Що ясно? — питає вона.
— Що я не ваш зниклий чоловік.
— Чому? — питає вона, не обертаючись. Я бачу принаймні її повну грації шию.
— Мадам,— кажу я так само поважно,— мене дуже зворушує розповідь про ваше нещасливе подружжя, але даруйте мені: що більше я вас слухаю, то менше розумію, власне, зовсім не розумію, чого ви від мене хочетеї Від мене, що, як ви вже знаєте, замордував свою дружину, така жінка, як ви, що, хвалити бога, знесла своє нещасливе подружжя й лишилася в квітучому стані,— спрабді не розумію, що §и хочете мені пробачити.
Мовчанка.
— Ви живете в Парижі? — питаю я.
Тепер вона обертається до мене. У німому подиве її обличчя менше скидається на маску, стає ще краще, живіше, аж мене опановує думка, що могло б дійти до зустрічі, до зустрічі насправді, бо обличчя в неї тепер таке, що мені хотілося б поцілувати її в чоло. Може, й треба було б поцілувати її, хай би потім як хотіла витлумачила мій учинок. Так триває цілу хвилину, потім обличчя знову ніби замикається і знову починається те саме:
— Анатолю, що з тобою діється? Я знову кажу:
— Моє прізвище Вайт.
Вона просто міняє тактику — поводиться так, наче то мене опосіла манія. Вона викидає непогашену цигарку за грати (що тут суворо заборонено, як і багато дечого) і стає переді мною, правда, не торкається до мене, але певна, що я до неї таки торкнуся, що, охоплений раптовим каяттям, попрошу в неї пробачення. І справді, бувають хивилини, коли я стаю просто безборонний, я всміхаюся, хоч мені зовсім не смішно: хай би я виглядав, як гном, як мінотавр, як не знаю хто там іще,"від того нічого не зміниться, ^анічогісінько, вона просто не може побачити в мені когось іншого, крім свого зниклого Штіллера.
— Не думала я,— каже вона,— що в тебе колись буде лисина. Але тобі так навіть непогано.
Я просто німію. Мені "просто памороки забиває. Хоч візьми й задуши її, все одно ця дама не перестане думати, що я її зниклий чоловік.
— Чому ти ніколи не писав? Я мовчу.
— Я навіть не знала, чи ти живий... Я мовчу.
— Де ти був усі ці роки? Я мовчу.
— Ти мовчиш!.. Я мовчу.
— Просто зник — і все. Навіть чутки про себе не подав ніколи! І саме тоді! Я ж могла померти.£л
Нарешті я кажу:
— Ну все, годі!
Не знаю, що я ще казав. Вона провадила своєї, аж поки я її схопив, і навіть тоді, непохитна в своїй манії, вважаючи кожен мій порух, чи то сміх, чи тремтіння, тільки за потвердження того, що вона не помиляється, не переставала пробачати мені. Я схопив її, так трусонув, що аж гребінці посипалися з кіс дощем, кинув на тверде ліжко, і вона лишилась лежати на ньому в подертій кофтині, зім'ятому костюмі, розпатлана, з невинно-спантеличеним виразом на обличчі. Вона не могла підвестися, бо я вклякнув коло неї і тримав лівою рукою її гарячі долоні так міцно, що вона з болю заплющила неймовірно гарні очі. її розпущені коси чудові — духмяні/ легкі, як шовк. Вона дихала так, наче довго бігла: на повні груди, відкритим ротом. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. А що другою рукою я стиснув її за ніжні щоки, вона не могла говорити. Я розглядав її, немов якусь річ, зненацька цілком тверезо, просто як жінку, як чужу, невідому жінку. Якби не зайшов був Кнобель із попільничкою...