Штіллер не перебивав мене.
— Ну добре,— озвався він,— але подивімось на речі практично: вона там, а я тут,— що мені робити? Цілком практично! — Він позирнув на мене.— Бачиш, Роль--фе, і ти не знаєш, що відповісти.— Він наче тішився, що я не можу йому нічого порадити.
— Ти вже далеко зайшов,— мовив я,— часто мені здається, що тобі треба ще тільки раз ступити...
— І в цій хаті буде весілля, так?
— І ти більше не сподіватимешся, що Юліка визволить тебе від твоєї долі, чй навпаки,— ось що я маю на увазі. Ти знаєш, що це означає практично.
— Ні.
— Не буде ніякої зміни, ви житимете разом, ти—-зі своєю роботою в підвалі, вона — з однією легенею, як бог дасть. Єдина різниця: ви вже не будете мучитись день у день облудною сподіванкою, що можна змінити іншу людину чи самого себе зарозумілою безнадійністю... Практично ви навчитесь молитися одне за одного.— Штіллер підвівся.— Так,— закінчив я,— це, властиво, все, що я можу тобі сказати.
Штіллер поставив пляшку на столик і глянув на мене. На обличчі йому знову Уявилася та сама непевна усмішка.
— Треба вміти молитися,— тільки й сказав він і надовго замовк...
Потім, по роках, я часто міркував, як мав вестися тієї ночі, несподівано поставлений перед завданням, що перевершувало можливості приязні. Коли Штіллер вийшов з кімнати, щоб нарешті виблювати, я лишився цілком безпорадний. Відчував своє безсилля, бо хоч що б сказав, то висловив би тільки свою власну думку. У найкращому разі, я виявляв товариську твердість, коли виставлений на спит приятель пробував ухилятися... Я випив чарку коньяку, і як Штіллер повернувся десь хвилин за десять, на жаль, зачепивши щось у темних сінях і наробивши гуркоту, то застав мене з порожньою чаркою в руці.
— Ну як? — спитав я. Штіллер лише кивнул головою: очевидно, він виблював і вмився. Обличчя в нього було зелене, очі запалені.
Мені здавалося, що він не хотів повертатися до нашої перерваної розмови. Щоб піти спати, нам ще треба було перекинутися лише кількома затертими підбадьорливими словами: завтра, мовляв, знову день буде абощо. Вибило пів на третю. Звісно, ми обидва подумали про клініку. Там час був важливий, а не тут. Я мимоволі уявив собі палату хворої. Перед білим ліжком сидить чергова сестра і мацає живчик: будемо сподіватися, що не доведеться кликати лікаря... • Уперше мене охопив страх. Я позирнув на телефон на скрині, що кожної миті міг задзвонити,— адже могло статися най-: гірше. Я згадав, що ввечері Штіллера не пустили до палати.
— Про що ти думаєш? — спитав Штіллер. Треба було щось відповідати йому.
— Тепер тобі досить бути розважним,— мовив я,— не вигадувати ніяких химер. Ти її кохаєш. Почав кохати, і Юліка ще не померла, ще все можливе...
Мені було трохи соромно, та саме такі слова наче його заспокоювали.
— У тебе є ще цигарки? — спитав Штіллер, аби тільки не йти спати й не лишатись самому. Я був у піжа-мГ й не мав цигарок.— Твоя дружина, мабуть, не може заснути,— мовив Штіллер.— Я кохав твою дружину... я й досі її кохаю,— додав він задля годиться,— але ти й сам знаєш.— Він дедалі надовше замовкав.— Та облиш їх,— буркнув він. коли я став трохи відсувати порожні пляшки, щоб він не спіткнувся об них і знову не наробив гуркоту.— Чи, може, гадаєш, що я взагалі ніколи не кохав? — невпевнено спитав Штіллер.—. Взагалі не кохав? — На його обличчя дедалі виразніше лягала втома.— Аби мені тільки не це страшне безсоння,— мовив він, наче наміряючись іти.
— Тобі треба спочити. Завтра о дев'ятій ти її побачиш...
його цигарки, коробка з блакитними косариками на обгортці, лежали побіч фотеля на килимі.
— Дякую,— мовив Штіллер, як я подав йому коробку, і встромив одну цигарку між губи, тоді вийняв її, хоч я тримав у руці запаленого сірника, й проказав: — Завтра о-дев'ятій я її побачу!..— Потім жадібно затяг-ся.— Ти ж не думаєш, що вона помре, правда?
Я необережно відповів:
— Доки не дзвонить телефон, нема чого турбуватися.— Що вже сказано, те сказано, я не міг забрати назад свої нерозважні слова, що знову збудили його страх. Штіллер дивився на чорний телефон, тому довелося говорити далі: — Треба бути готовому до того, що Юліка колись помре, рано чи пізно. Як і всі ми. Треба бути готовому до всього.— Штіллер мовчки курив. Я довго здогадувався, що він думає. Нарешті він кинув цигарку в коминок чи десь додолу біля нього, вже справді наміряючись іти. Я змерз, коминок погас, а дров більше не було.— Може, все-таки добре,— знову бовкнув' я порожню фразу,— що ми побалакали...
Штіллер непевно кивнув головою. Він і далі сидів на скрині й спирався на неї руками, немовби чекав, поки до нього повернеться снага.
— Бачиш, насправді я дійшов до того місця, від якого два роки тому починав, ані на крок далі! Знову змарновано два роки. Я не хочу набридати тобі, Рольфе, але...— Побачивши, що я тремчу, він швидко сказав: — Наше життя вийшло б! Без чуда, думаю, вийшло б: я й вона, такі, як ми вже є... тоді ні! Але тепер, два роки тому, вийшло б. Уперше, тепер і тут...— Штіллер не хотів плакати, він підвівся, ковтаючи сльози.— Нині вранці в лікарні... ні, це ж було вчора...— Сльози текли по скривленому плачем обличчі.— Вийшло б...— знову почав він, але не докінчив.
— І вийде, ось побачиш, вийде.
Далі було щось дивне: якусь хвилину ми обидва велися так, наче Штіллер не плакав. Він стояв серед кімнати, тримаючи руки в кишенях, не здатний і слова вимовити. Я бачив його спину, а не обличчя, знав, що Штіллер плаче й за сльозами не чує нічого, щось казав про його нотатки, аби тільки не бути німим глядачем.
— У кожному разі/основне ти знаєш,— між іншим сказав я,— що ніщо не вирішується, коли, наприклад, людина пускає собі кулю в лоба. Хто може описати, що пережив самовбивця! Але ти знаєш, хоч і важко собі таке уявити. Очевидно, ти маєш смішне уявлення про те, що означає бути релігійним, мабуть, гадаєш, що як людина вірить, то вона мудра, врятована і так далі. А ти не почуваєшся певним, тож не віриш, що .ти маєш віру. Правда ж? Ти не можеш собі уявити бога, отже, переконуєш себе, що ніколи його не знав...— Штіллер йаче радий був, що я не мовчу.— Наскільки я знаю твоє життя, ти завше відкидав усе тому, що не був певний. Ти не втілення правди. Ти людина і часто готовий відмовитися від неправди, непевний бувши. А чи ж не означає це, Штіллере, що ти віриш у правду? У правду, що її не можна ані змінити, ані знищити, бо вона — саме життя.