Наприкінці сезону я так увійшов у роль, що, коли господар, прощаючись, подав мені руку, я гаркнув і вкусив його за пальця. Тоді кинувся до горла. Хотів перегризти.
Його врятував сусід. І заявив при цьому:
– Буда! В усьому винна буда. З людини робить звіра. Мій також кусався. Так я його, сплячого, на ланцюг прив’язував… За ногу…
Дихайте, дихайте
(Моршинські образки)
Якось в автобусі Стрий – Болехів їхало подружжя з Польщі, що гостювало на Львівщині. Коли автобус наближався до Моршина, чоловік поспіхом глянув у вікно й крикнув жінці:
– Дихай, Франю! Юж Моршин…
Не всі чоловіки дбають, щоб їхня "Франя" дихала чистим курортним повітрям. Як і не всі жінки дбають, щоб дихали їхні чоловіки.
Та є такі відчайдухи, що кажуть:
– Ну добре. Раз уже так приперло, їдь на той курорт. Подихай свіжим повітрям. Тільки дивись – май голову на плечах.
Основне – дихати
На курорті нема ні директора, ні секретарки, ні голови колгоспу, ні доярки. Тут усі одним миром мазані – "відпочиваючі".
Кожному відпочиваючому рекомендується дихати свіжим повітрям. І чим більше він дихає, тим краще для нього.
Буває, що відпочиваючий індивідуально дихати не може.
Одна відпочиваюча до того була хирлява й знеможена, що благала чергову сестру:
– Принесіть мені їжу в палату. Бо ледве дихаю…
Та за хвилину зустріла в коридорі такого ж кволого й хирлявого відпочиваючого, який теж "ледве дихав".
Осміхнувся він до неї вставною щелепою:
– Може, підемо подихаємо?
Вона відповіла такою енергійною усмішкою, що з глибоких борозен на лиці посипалася пудра. І схвильовано прошепотіла:
– Я зараз…
Подихали відпочиваючі якихось пару годин у весняному лісі, назбирали пролісків. І вже повертаються з піснею:
Полюбила, полюбила,
И не надо мне другого…
Подих дитинства
Діти дуже люблять гратися у дорослих. А дорослі – в дітей. Щоправда, діти при цьому обходяться без сторонньої допомоги. Вони ділять ролі самі:
– Ти будеш мама, я буду тато, Оленка буде наша дитина, а Петро буде корова…
У тат і мам так просто не виходить. Їм неодмінно потрібен підштовхувач. Для цього на кожному курорті є масовик-витівник. Тати й мами сидять півколом, сором’язливо затиснувши колінами долоні, а масовик-витівник командує:
– Права половина – 1 "А" клас. Ліва половина – І "Б". Хлопчик з 1 "Б", он крайній! І дівчинка з 1 "А" – крайня зліва – вийдіть на середину.
Лисий, вусатий "хлопчик" з 1 "Б" виносить на середину свій солідний живіт. Сивоголова "дівчинка" з 1 "А" змахнула руками, як крильцями, й випурхнула до "хлопчика".
– Ви будете, – каже масовик "хлопчикові", – Вовк, а ви, – каже "дівчинці", – Червона Шапочка. Завдання Вовка упіймати Червону Шапочку і з’їсти. За це одне очко. Раз, два, три! Гайда!
Червона Шапочка кокетливо крикнула "ай" і рушила з місця. Вовк кинувся за нею.
Якусь хвилину в залі чути було тільки жалісливий стогін паркету і важке сопіння. Потім знову дуже кокетливе "ай". Вовк Червону Шапочку упіймав.
– Їж! – кричать йому з 1 "Б" класу.
Вовк окинув поглядом із ніг до голови широку постать Червоної Шапочки, подивився з розпачем на свій клас, роззявив рот і тицьнув пальцем у єдиний зуб:
– Нема чим, – відповів майже крізь сльози.
Хіба дихнеш?
Я побачив її за сніданком. Перше, що почув:
– Негідник чоловік. Не дозволив узяти святкового одягу.
До обіду вона з’явилася в наймоднішому одязі. Знову віддала належне своєму чоловікові:
– Хвала Господу, що я хоч на місяць здихалась його. Уявляєте, замкнути в шафі усі мої сукні…
До вечері зодягнула щось спереду розстебнуте, а ззаду зав’язане. Ще не встигла взяти ложку:
– Ні! Щоб далі я з таким телепнем жила? Уявляєте, не дати дружині на курорт її найкращі сукні…
До сніданку прийшла в чомусь ззаду розстебнутому, а спереду зав’язаному:
– Сьогодні написала йому листа. Або хай висилає мені моє вбрання, або я подам на розлучення…
До обіду прибула в чомусь затягненому в талії і підперезаному широким білим поясом.
Ще не встигла розтулити рот, як я її запитав:
– Ви, напевне, працюєте модельєром, що так прекрасно, із смаком зодягаєтеся, маєте такий широкий вибір…
Вона засяяла, як дитина. Більше чоловіка не лаяла.
Дихання з навантаженням
– То як ви відпочиваєте?
– Ой, не питайте. Дихнути ніколи. Оце вчора поїхала до Стрия на товчок. Убила цілий день. Ледве притягла ноги. Сьогодні від ранку стояла в черзі, поки взяла оце покривало. Ви не знаєте, де можна купити польські чоботи?
– Знаю.
– Де?
– У Польщі.
– Хо-хо-хо! Ви завжди жартуєте. Зараз побіжу в галантерею. Зайняла чергу. Щось будуть давати.
– А як у вас із водою?
– З якою водою?
– Ну з мінеральною! Яку ви приїхали пити!
– Вода – дурниця. Води напитися завжди встигну. А покривала дають не щодня…
Здихалися
– Ні. Ви таке бачили? – він тряс перед моїм носом щойно прочитаним листом. – Рідна жінка. Рідні діти. Ви бачили? Прочитайте. Ось тут прочитайте.
– Що ви! Навіщо мені читати чужі листи!
– Ні. Ні. Ви прочитайте. Або слухайте: "Дорогі тату! – Це доця. Рідна доця пише! – Просите прислати вам грошей. Не вишлемо. Досить ви вдома на чотирьох находилися. І так люди сміються. Мало тут належались по калюжах та грязях, то ще й на курорт поїхали по грязеві ванни.
Коли мама пішла на роботу взяти вашу зарплату, то їй сказали:
– Ми йому вже дали ту безплатну путівку, щоб трохи від нього відпочити.
Дільничний уповноважений зустрів якось маму й питає:
– А де ваш чоловік, Семенівно? Щось його у витверезнику давно не було.
– Слава Богу, – каже мама, – знайшлися добрі люди, відправили на курорт. То хоч із дітьми трохи повисипаємося за той місяць.
Отаке-о. Ви тільки там ні в кого не позичайте, бо я вас знаю. Вип’єте, то ще можете втопитися в тих грязях. Маєте хліб і до хліба, то дихайте чистим повітрям…"
Ви чуєте? Ви бачите, що то за виховання? Ви бачите, що то за молодь пішла? Ну стривай-но мені. Приїду, то я тобі покажу чисте повітря!
Подих весни
Дрімав під сонцем весняний ліс. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Пташки щебетали хвалу природі.
Утоптаною стежиною повагом ішли він і вона.
Він повернув голову. Ніжно подивився їй в очі. В його погляді було стільки ласки й ніжності! На обличчі стільки щастя! Вуста ледь-ледь здригались. Шукали того слова, якого так чекала вона. І несміливо мовили: