Побачив. Ще один. У театрі.
Чую, шепоче захоплено:
– Ну й квіточка…
І відразу ж намагається зірвати. Як дитина. Що подобається, до того й руки тягне.
Я – по руках.
А він:
– Грубіянка! Тобі слід було народитися у сімнадцятому столітті!..
– А вам, – кажу, – у печерному віці…
"Не ті часи".
Які ж часи?
До центра Землі докопуємося. На Місяць літаємо. Зорі двадцятої величини бачимо. А одне в одному здатні запримітити тільки те, що можна намацати…
"Не ті часи".
А може, ми не ті? Може, хвороба якась у нас? Сліпота душевна…
Подивилася світу
– Досить! – заявила своєму Іванцеві. – Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу…
Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.
Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.
– Ви, – каже, – мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.
Я обурилася:
– З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.
Зайшли в підземелля.
Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору – на долину. Праворуч – ліворуч.
– Над нами, – розповідає екскурсовод, – сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі…
Душа моя поповзла у п’яти.
Кажу:
– А воно не впаде?
– Та ні, – каже. – Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році… Після революції ще не падало…
Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!
– А назад, – питаю, – повернутися не можна?
– Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.
От біда.
– А до виходу далеко?
– Два з половиною кілометри.
– О Боже!
– Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! – каже чоловік, що іде за мною. І питає: – А у вас діточок багато?
– Троє, – кажу майже крізь сльози…
Екскурсовод провадить далі:
– Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається "Втрачена надія". Ось бачите, перед вами ніби голова жінки…
Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: "Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!"
– Якщо мати добру фантазію, – зауважила жінка, що попереду мене, – то можна собі уявити, що біля цієї голови – одразу й ноги…
У мене ноги підкошуються. Лепечу:
– Я не маю чим дихати.
– Маєте! – каже екскурсовод. – Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.
Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло… Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б…
– Будьте обережні, – застеріг екскурсовод. – Попереду найскладніша ділянка маршруту.
Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька…
Дзига, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.
Я попробувала прямо – стегна не пускають. Попробувала боком – груди і живіт.
– Де ви там? – кричить екскурсовод.
– Тут жінка застрягла! – відповідають йому.
Я ж упхнулася в ту щілину – ні сюди, ні туди.
– Допоможіть! – благаю крізь сльози.
Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.
Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.
Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:
– Треба по частинах!
Я ледь не втратила свідомості. "Невже вони мене демонтувати збираються?"
– Пропихайте руку між породою і тілом! – командує екскурсовод чоловікові. – І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, – каже мені, – намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.
Почалося. Содом і Гоморра. Я спочатку обурювалася. Тоді здалася на Божу волю і чоловічі руки. Такого масажу ще світ не бачив. Здавалося, що вминання триває вічність.
Підійшла група, що за нами. Перепитують:
– Що там? Невже обвал?
Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір’їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.
Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.
– Ну що, – питає, – побачила трохи світу?..
Трезор і Мурка
Байка в прозі
Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає "Собаче життя! Женитися, чи що?"
Дивиться, попідтинню виписує кренделі Мурка. Очі на півморди. Хвіст коцюбою.
– Ей, чувишка! – гавкнув Трезор. – Далеко пашеш?
– Не будь жлобом! – нявкнула Мурка. – Я тобі не яка-небудь шавка.
– Не возбухай! – заспокоїв Трезор. – Ти що, породиста?
– Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан – сіамський, маман – сибірська.
– Ні фіга собі! – здивувався Трезор. – Давай поженимося.
– Дурдом "Веселка"! – нявкнула Мурка. – У тебе що – нуль по фазі? – А сама подумала: "Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати…" І вже лагідніше спитала: – Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?
– Га! – хмикнув Трезор. – Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу… – І вже скромніше додав: – Та й голос – слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся…
– Обалдіти можна! – посміхнулася Мурка.
Обалділи. Поженилися.
Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.
Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: "Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом…"
Всього-на-всього
Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.
Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке…
Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.
Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.
Хто його "розповсюджує"? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.