Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, "нерусских русскоязычников" і "язычников русских", які вважають, що навіть етруски – "это русские", які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають бацилами Суслова. Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.
Вітя Царапкін про вас каже:
– Що з них візьмеш? "Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так…"
А я думаю, біда не в самих "бацилах" і не в самих "дураках".
Біда ще й в отаких залізобетонних "освободителях", які ще сьогодні кажуть:
– Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове….
І ми, аби довести, що ми "хохлы благодарные", вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово "на своей мове" не говоримо. Навіть у рідному парламенті.
Думаю, що біда в отих "вчорашніх". Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе "слугами народу", але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.
То скажи ж, Iвaнe-"pyccкoязычникy", "где это видано, где это слыхано", щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?
У нас, Іване, "это видано" і в нас "это слыхано". А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і хто цього не чує, стають отакими, як ти, "язычниками" і перекотиполем.
На вас оті "вчорашні" тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами "викривають". Вами "таврують". Вами "обурюються". Вами "схвалюють". Вами "вимагають". Вами душать…
І ви запопадливо стараєтесь. Ви настільки просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.
Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души "аборигенів". Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не Мозамбік і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки "Союз нерушимый республик свободных", який "сплотила навеки великая Русь"… Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають "ні правди, ні сили, ні волі". Нехай подякують, що мають хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди. Де "только белые бродят медведи…"
Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть ще гірше!
Лист
запорожців – вольнолюбивих хлопців – яничарам, в Україні і не в Україні сущим
Розпресобачі сини й дочки!
Душепродавці й братопродавці!
Паскудні наймити й прислужники катів та гнобителів України!
Духовні кастрати і самого Люципера пірати!
Чи знаєте ви, чим відрізняється людина від свині? Тим, що людина час від часу дивиться в небо. А свиня – тільки в корито. А чим відрізняється хохол від українця? Тим, що українець думає про Україну, а хохол – тільки про свою утробу. І про свою шкуру.
А тепер про щурів. Мутантів. Що нібито з’явилися у підземеллях Москви. Свиноподібних.
І про інших мутантів. Що з’явилися на півдні України. Гібрид. Свинячої плоті і собачої крові. Новоотбросы. Або, як їх іще називають, "псорыловцы". За прізвищем і подобою їхнього "месії". Чистопородистого супермутанта. Довголітнього провокатора. Іудопродажного агента реакційних сил Псорилова.
То чим відрізняються мутанти московські від мутантів південноукраїнських? Майже нічим. Хіба що кількістю ніг. Одні мають по чотири ноги. Другі – по дві.
І походженням. Одні виплодилися на відходах "економічного достатку" епохи недорозвиненого соціалізму. Другі – на відходах його ідеології. Словом, утворився новий генотип прислужника колонізаторів. Мутанта-інтернаціонаїста. Ідеологічного паразита. Що поїдає нації.
Зверху воно ніби й людина. Ніби й мало рідну маму й рідного батька. І присягається, що воно "чистокровне". Але тут же материнську та батьківську кров поганить. І тут же присягається, що для нього "все матери равны". Це, щоб підхамелеонитися до чужої матері. Щоб визискати її тепло і ласку. Тоді і її запродасть. Поплазує до тієї, яка в більших достатках і вигоді.
Отож, безлика яничарська отаро!
Хто чує у собі єдність собачо-свинячого єства, сповзайтесь під прапор новоспеченого провокаційним центром "месії" Псорилова. Хто відчуває, що він "проходимец, отщепенец и национальный подлец", записуйтеся у "новоотбросы"! Хто не має людської гідності і гордості єднайтеся у стадо твердолобих баранів! Утворюйте новоотбросії, автономії, інтерфронти, комітети спасіння власної шкури. Створюйте загони по боротьбі з народним духом. Підпільні диверсійні групи провокаторів з вчорашніх енкаведистів і політичних бандюг. Терзайте тіло матері України, як орда песиголовців. Душіть того, у кого зосталося ще трохи совісті і національної гідності. Щоб не нагадували вам про вашу ницість.
Нехай і далі світ над нами сміється:
"Мають таку багату землю, а ходять голодні і голі…"
"Є їх понад п’ятдесят мільйонів, а досі не мають своєї держави…"
"Народжують таких лицарів, а ходять вічно в ярмі…"
Зрослися з ярмом. Національна риса волячої покірності. І нерішучості. І шию різати боляче, і ярмо шкода ламати.
Тільки час від часу стогін. Але такий тихенький-тихенький. Щоб, не дай, Боже, не почув той, хто поганяє: "Чижило-о-о! Ох, чижило-о-о! Але какось воно буде. Ліш би нє було войни… А родноє государство вмерти не дасть…"
Жити "родноє государство" також не дасть.
I яка "война" тому бідному "волові" вже може бути страшніша, ніж та, якою з ним "родноє государство" воювало сім десятиріч. Орди Батия не поставили його на коліна. Фашистська чума не зломила його волю. А ось ви, ріднонаціональні паршуки, скоїли те, чого не зумів зробити найлютіший ворог. Сплюндрували землю. Зруйнували святині. Потоптали людську гідність. Вичавили душу. Обікрали надії. Вбили віру народу. Опорочили його мову. По сибірах розсіяли кості його синів і дочок. По афганістанах розкидали тіла його онуків. Його самого обібрали до нитки, перетворили на покірного раба. Який боїться втратити навіть заяложену куфайку. З гудзиками періоду колективізації і латками воєнних років. Боїться позбутися бруду перших п’ятирічок, який в’ївся у його порепані долоні.