– Ну як? – питаю Олега потім.
– Що як? – не зрозумівши, перепитав Олег.
– Як моя Муха?
– А-а-а! – ніби щойно з неба впав. І скривився: – Скажу тобі прямо, хоч гнівайся, хоч ні. Не Ріо. У тебе були кращі.
Проти Олегового прізвища у своєму списку я поставив нуль.
Познайомив Муху з Володькою Чухном. Той завжди у темних окулярах ходить. Щоб дівчат краще розглядати.
– Слухай, – сказав він, як Мухи вже не було, – де ти викопав цього бронтозавра? Одружишся – до хати ніхто не зайде.
Прекрасно, думаю. Проти Володьчиного прізвища також поставив нуля…
Експериментував я довго. У списку в мене було сімнадцять кандидатур. Сімнадцять потенційних руйнівників мого сімейного щастя. І навпроти кожного стояв нуль. За винятком Юрка Пуника. Цей хвалив усе, що в тебе бачив, і усіх, з ким бачив тебе.
Оскільки я також ціну жінкам знаю, то одружився.
Муха почувала себе на вершині щастя. А я вдвічі вище.
Повернулися ми з весільної подорожі по Бердичівському району. Вирішили запросити гостей. Правду кажучи, я потерпав, що не прийдуть. Бо половину намічалося запросити з тих, на кому я експериментував.
На диво, з’явилися всі. Пили, їли і відповідно на мою дружину метали голодні погляди.
"З чого б це? – думаю. – Що це за метаморфоза така? Горілка, мабуть, подіяла".
Після цієї гостини почали навперебій напрошуватися в гості. Аргументуючи свої бажання чудовими борщами і відбивними, які моя жінка готує. Борщі й відбивні, доречно сказати, я готую сам. І до одруження вони їх також часто їли. І часто батькували мене, що колом в горлі такі страви стоять, що собаки їх їсти не захочуть.
Більше того. Почали з’являтися неждано-негадано то щось позичити, то мене на роботу гукнути. І саме тоді, коли я вже сидів на роботі або був у відрядженні.
Володька Чухно, який говорив, що до хати ніхто не зайде, коли я одружуся з Мухою, з хати майже не вилазив. То він завжди цурався мене, інколи кидав і колючі репліки. А то – друг. Нерозлийвода. Ніби я йому рідний брат, а моя жінка рідна сестра. І на роботі почав мене хвалити. І турбуватися про мене, як мій безпосередній начальник. У відрядження посилав то до моря, то в гори. Ще й заспокоював:
– Ти не квапся. Роби спокійно. Можеш побути й кілька днів зайвих…
Одного разу, повернувшись з відрядження, я застав у себе вдома Володьку. У повітрі, як я відчув, пахне смаленим. Для мене. Моя рідна Муха мені в очі не дивиться. А Володька хоч і дивиться, то все одно нічого не видно. Бо в чорних окулярах.
– Давай поговоримо відверто, – кахикає в кулак Володька.
– Давай, – говорю тремтячим голосом.
– Я люблю Мусю…
Мене наче громом вдарило. Слова не можу з горла видавити.
– А вона тебе?
– Вона мене також…
Словом, що після цього сталося, ви знаєте. Вони пішли. Я скромно відзначив розлучення, вони – весілля.
– От чому так? – через якийсь час я спитав свого сусіда. Він усе завжди знає. – Володька ж не був одружений. Міг ще тоді відбити Муху, як я познайомив їх.
– Дивний ти, – каже сусід. – Тоді він купував би кота в мішку. А до тебе ходив, придивлявся. Твоя квартира була ніби полігоном, а він спостерігачем… Сам кажеш, борщі хвалив, відбивні…
Так-то так, думаю. Але хто їм буде ті борщі зараз варити? Хто буде відбивні смажити? Мене ж то вони із собою не взяли?
Якби не розтулив рота…
(Майже байка)
Бобра викликали на лісовий килим.
Лев сказав:
– Слово для інформації має Ведмідь.
– Боброві було доручено відповідальну ділянку господарства – будівництво, – інформував Ведмідь. – Проте Бобер досі лапою об лапу не вдарив. А проминуло вже два місяці.
Лев докірливо подивився в очі Бобру:
– І не соромно?
Бобер опустив очі долу. Розтули рота, скажи всю правду – виженуть.
Бобер скромно мовчав.
Громада вирішила: "Враховуючи правильне розуміння Бобром критики, обмежитися зауваженням…"
За кілька місяців Бобра знову викликали на лісовий килим. Інформував знову Ведмідь:
– Бобер досі не зробив відповідних висновків. Будівництво у лісі не просунулося ні на крок…
Боброві довго милили шию. Били на совість. Наприкінці оголосили догану.
Бобер думав: відкрию рота – виженуть.
Мовчки почухав потилицю і на задніх лапах покинув лісовий килим…
Насувались морози.
Лев стукнув лапою по пеньку:
– Скільки це буде тягнутися? Зима на носі! Молодий, енергійний, а роботи ні на йоту…
Розтулю рота, подумав Бобер, виженуть. Краще помовчу.
Лев удруге стукнув лапою по пеньку:
– Розжирів, розлінився!..
Тут Бобер не витримав. Пан чи пропав, думає. Розтулив рота:
– Колеги…
Усі глянули на Бобра, і очі їхні зробилися круглі від здивування. У роті в Бобра не було жодного зуба…
– Як це зрозуміти? – по хвилі мовчанки спитав Лев. – Де?
– Вигризав матеріали у Головліспостачбуді…
Таки довели
(З життя в калюжі)
Хряк лежав посеред двору в калюжі. Згори парило сонце. Знизу остуджувало болото. Благодать!
Щось поруч зачалапкало. Розплющив око: качка. Пройшла, перевалюючись з лапи на лапу.
"Теж мені персона, – подумав Хряк. – Господар на неї й дивитись не хоче. А воно хизується… Ліньки вставати. Витовк би в болоті. Мене все ж таки господар поважає. І персональна куча. І підстилка завжди чиста. Завжди повне корито".
З хліва почулось:
– Му-у-у-у!
Хряк самовдоволено покрутив хвостиком.
…Навіть корова й та не в такій повазі. По три рази на день її доять, а пастися сама мусить.
На городі закричали:
– А киш! А киш, кляті! Щоб вам уже печінки дерло!.. "…Господар кишкає курей", – констатував Хряк. Ох і не любить Хряк отієї курячої шпани. Мало їм двору. Норовлять через загорожу вилізти. Порпаються. Чогось шукають. Кудкудакають. І вже у них грудяччям кидають, псом полохають. Ніщо не допомагає. Ще чого доброго озлоблять господаря…
Відлежав бік. Звівся на передні ратиці. Став над калюжею. І лупнув од здивування очима: з калюжі на нього дивилось відгодоване рило.
Хряк обережно спитав:
– Pox? Pox?
Рило так само запитало:
– Pox? Pox?
Потряс вухом.
Рило теж потрясло вухом.
"Ясно, – подумав Хряк. – Це моє рило. Он яке стало! Солідне. Уже не той сухоребрий підсвинок, яким мене купив господар. Відгодував. Даремно я на нього сердився тоді, як він мене кастрував. Добре зробив. Щоб зайві думки в голову не лізли. Щоб міцно спалось".