День двадцять п’ятий. Наколупав півчемодана мозаїчних плиток зі стіни санаторію. Сувеніри для дітей і жінки.
День двадцять шостий. Дав ще одну телеграму: "Зустрічайте. Їду. Ваш рідний тато і вірний чоловік".
Маестро
Люся вперше його побачила біля оперного театру. Високий, стрункий, чорновусий. Він вийшов з театру. У правій руці ніс футляр зі скрипкою. У лівій – букет квітів.
Ніби між іншим сказав:
– Вибачте, я хочу вам подарувати цей букет.
Вона розгубилася. Всі дівчата розгублюються при появі таких красенів. Та ще й біля храму мистецтв. Та ще й з квітами і скрипкою.
Люся на мить порівняла його із своїм нареченим. Справедливо визнала, що її суджений багато в чому програє цьому прекрасному незнайомцеві, безсумнівно, служителеві муз.
– Спасибі! – сказала кокетливо Люся, беручи букет. – Я дуже люблю квіти. – І звела до неба погляд зачудованої лані.
Люся зауважила, що, простягаючи квіти, незнайомець зробив це по-лицарськи витончено. Здається, навіть праву ногу в коліні трішки зігнув.
– Мені приємно робити людям радість, – сказав незнайомець.
– За що ж мені така повага? – скромно спитала. Люся.
– За ваші очі…
Люся знову звела очі до неба. Завчено сказала: "Ну, що ви, що ви". І вони пішли поряд.
– Мабуть, годилося б познайомитись, – сказав скрипаль і протягнув Люсі руку. – Роман. Але звіть мене просто – Маестро.
Слово "маестро" у серці Люсі зробило остаточний переворот. На користь Романа.
– Люся, – відповіла скупо.
Люся за своє життя двічі чула скрипку і раз побувала в оперному театрі. Але в цю мить так пройнялася любов’ю до цього чарівного інструмента взагалі і до оперного мистецтва зокрема, ніби вона народилася і зросла у театральній ложі.
Тепер вона остаточно була переконана, що її наречений – випадковий. Його негайно треба викидати із серця. До речі, чорновусий маестро, без сумніву, вже зайняв там постійне місце.
Йшли поруч. Люся прислухалася до власного серця. І чула, як воно тягнеться до футляра зі скрипкою.
Йшли по Володимирській. Повернули на Січневого повстання. Так, ніби й не бажаючи, вийшли на Володимирську гірку.
Сіли на лавочці.
– Яка широчінь! – захоплено сказав Роман.
Люся сиділа поруч. Її захоплювала не широчінь. Дивилася на князя Володимира. Ніколи не ходила до церкви. Не бачила, як вінчаються. Але зараз уявила собі. Що вони з Романом стоять до вінця, а князь Володимир їх хрестом благословляє на спільне і щасливе життя. Навіть почулося Люсі, ніби святий Володимир сказав таємничим голосом:
– Є імпортні кофточки, комбінації, ліфчики…
Люся здивовано звела очі на Володимира. Тоді опустила їх на свого супутника. І зосередила погляд на відкритому футлярі скрипки. Звідти виглядали ліфчики, сорочки, кофточки…
– Ось, – сказав "маестро" тоном перекупки. – Продаю за безцінь.
Гришка
До вечора ми сиділи за бочкою. У підсобці гастроному. Повантажили Мані тару, і вона нас вгощала.
Як зачинили гастроном, ми подалися у парк.
Сиділи до півночі. Тоді Михайло і Степан пішли. Бо їх жінки пиляють. А я зостався. Поспівав ще. У парку пусто. Ніхто не заважає. Парк у нашому селі кращий, ніж у місті. Міліції нема. Роби, що хочеш.
Пройдуся, думаю.
Чую, за спиною хтось ніби крадеться.
Оглянувся. На чотирьох. І очима світить.
Голова в мене варить: "Михайло, мабуть. Але де він шкуру взяв? Степан – ні. Бо Степан малий".
Диви, як звір. І хвоста почепив.
Я зробив з пальців роги на голові і сказав:
– У-у-у! Бе-е-е!
Воно зупинилося. І знову очима світить.
– Ну й накандьорився ти, браток, – кажу. – З очей іскри сипляться.
Слова відповісти не може. Загарчав тільки.
– Мені, – кажу, – цей стан знайомий. Побачимо, як буде гаркати твоя мадмазель. Як у неї очі засвітяться.
Згадав про свою Мелашку. Вона як б’є мене, то закриває очі. Або соромно, або боїться відповідати. Спитає міліція: "Хто бив?" Скаже: "Я не бачила". Б’ється, сатана. Здорово б’ється. І каратою, і самбою мене кладе…
Колись кажу їй:
– Совісті у тебе нема. Щодня тобі по троячці приношу. Ти мусила б молитися на мене, як на Бога.
А вона мене ребром долоні по шиї:
– А я – атеїстка…
Значить, повернувся я, йду. А позаду знову кроки.
"Хто б це міг бути? – думаю. – Може, моя Мелашка замаскувалася? Вислідити мене хоче. Чи я до баб не ходжу".
Раптом у мене в голові прояснилося. "Гришка, башибузник. Налякати мене хоче. А я, дурень, про Мелашку глупе подумав… Це ж у Гришки шкура є…"
Обійшов я лавочку. Присів за неї.
Гришка також зупинився.
У, халамидник. Лампочки в очі поставив. А гарчить, як справжня тварюка.
У парку темно. Тільки його лампочки світяться.
Зараз я тобі, Гришенько, влаштую кордебалет Цікаво, як ти того хвоста почепив? На півкілометра стирчить…
Гришка підійшов до мене кроків за два. Блимає лампочками і гарчить.
Я як стрибну з-за лавки, як ухоплю його за хвоста, як зареву:
– Ау-у-у-у!
Він як з переляку заревів, як рвонув, аж кущі затріщали…
Мені дух забило. І руки обімліли. Хвіст то ж справжній, живий…
Сьогодні я дізнався, що й тигр був справжній. У село зоопарк привозили. Так він із клітки виліз. Кажуть, сам з переляку знову забився у клітку. І від людей голову ховав…
Тріумф праведника Івана
Рай є рай. Раз ти сюди потрапив – живи вічно і втішайся вічно. А як чесному праведникові втішатись? Цигарок він не палить. Горілки не п’є. За жіночими принадами по райських кущах не звивається. Тож надумали чесні праведники конкурс влаштувати. На оратора кращого.
– Хай, – крикнули одноголосно, – за голову жюрі буде велемудрий Соломон. Хай визначить він розумом світлим, хто з нас глаголом своїм довше публіку під гіпнозом тримати може…
Першим за трибуну вийшов доісторичний праведник Кунгу-Мунгу. Він стрибав, вигинався, показував публіці язика, махав кулаками, пищав.
Його обсвистали.
Опісля виходили ще з десять ораторів. Публіка з нетерпінням чекала праведника Ціцерона.
Коли той вийшов за трибуну, публіка заревла: "Слава Ціцерону!" Коли він промовив перше слово, всі перестали дихати. І не дихали до кінця промови. А коли Ціцерон закінчив, його довго гойдали на руках і кричали: "Браво!"
Та вийшов за трибуну праведник Іван. Прогримів своїм громогласним басом. Махнув перед собою десницею. І не було праведника, щоб від подиву не роззявив рот. Від Іванових слів на безтрав’ї почала рости трава. Сухі дерева розпускалися, зеленіли, цвіли й зразу ж плодоносили. Вода в райських ріках перетворювалась на молоко.