Червона – дрімає у власному салі.
Зелена – жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
Аутотренинг
Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
– Навчись відключатися! Бо пропадеш.
– Не можу, – кажу. – Нерви.
– Не зможеш – гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
– Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
– Я поводився "так". Це вам кажуть "не так", – зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
– Про що ви думаєте? – питає роздратовано він.
– Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
– Думаю, – кажу, – що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.
Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
– Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?
…Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
– Ти, – каже, – отут нахомутав. Накрутив… Сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
– Хто сказав, що нахомутав я?
– Я кажу. Я – завідувач відділу.
Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.
– Про що ти думаєш? – питає роздратовано завідувач.
– Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника "я". Хто тільки скаже "я", того одразу ж виганяють з племені. І він кочує…
Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
– Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився…
Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.
Прийшов додому.
Жінка:
– Знову несе від тебе, як з бочки… А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу на береги Африки, в джунглі… Думаю про тигрів… Про пантер чорних…
Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою. І я остаточно відключився…
Включили мене у лікарні.
У перспективі
– У перспективі все це піде під землю! – владно сказав директор заводу товариш Пацьорчик і показав на бурий дим, що валив з труб. – На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі…
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, жебонять бджілки. Повітря – пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
– …Я вам скажу, – провадив далі директор, – що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю…
– Себто як? – не зрозумів я.
– Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років – і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів…
Я пригадав статтю відомого медика. У вечірній газеті. Називалась стаття "Шум – ворог нашого здоров’я". Пригадав іншу статтю. Іншого медика – "Шуми руйнують ваші нерви".
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
– Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, – перервав моє мугикання директор, – буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю…
Річка – це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
– Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю, – сказав директор…
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ці місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу товариш Пацьорчик не зустрів мене.
– Лежить у лікарні, – засмучено мовив його заступник. – Нервове виснаження… Шуми… Гази… Неспокій… Шкода. Добрий чоловік. І спеціаліст гарний… Не хочеться, щоб пішов під землю…
Клітка
Ранок дрімав у сизій млі. На пшеничному морі – повний штиль.
Небо поскидало із себе всі нічні хмаринки. Голубилося. Очікувало сонця.
Я стояв при битій дорозі. Виглядав попутної машини. Треба було їхати до рідного села. Сто п’ятдесят кілометрів – дорога неблизька. Можна б автобусом. Та він серед поля не зупиняється. А їхати до найближчої автостанції – згаяти час.
Промчала одна машина. Друга. Нуль уваги.
Над’їхала якась машина з кліткою для звіра. Махнув рукою. Зупинилася.
– Слухай, товаришу, далеко їдеш?
– Далеко, – відповідає. – У Карпати по ведмедя. А ти що хотів?
– Під’їхати з тобою. До села Плугів. Що за Тернополем. Терміново треба.
– Куди ж я тебе посаджу? У кабіні сидять двоє.
– А туди! – киваю на клітку.
– Ти що! Там і сісти ніде.
– Я посередині. З клітки ж не випаду… Ну, зрозумій… Треба…
Він підняв защіпку. Відчинив двері до клітки.
– Добре. Залазь… Але підожди. Давай хоч сіна постелимо. Дорога ж неблизька…
Перескочили канаву. Взяли по оберемку сіна. Вийшло непогане гніздо.
– Зачиню тебе на защіпку. Щоб не випав, – пояснив водій.
Спочатку я їхав сидячи. Тоді подумав, чому б не лягти і не поспати?
Розбудили мене якісь голоси. Підвів голову. Машина стояла навпроти кафе у невеличкому містечку. Біля клітки на тротуарі зібрався натовп.