"Неволя, звісно, деморалізує людину: вчить на лапки ставати, лизати руку, котра б’є, всміхатися до тих, які катують його рід. Тому я все життя боровся за свободу, ваша ясновельможність".
"Мені важко, пане Франко, зрозуміти безплідні змагання рутенської інтелігенції за якусь ілюзорну волю. Чого вам ще бракне: панщина знесена давно, маєте конституцію…"
"Дозвольте, якщо можна, розказати вам одну італійську фацецію, я почув її в поїзді, їдучи з Туріна до Рима… Селянин, вертаючись з поля, поклав плуг на осла й сам сів зверху. Осел не зміг іти, тоді селянин взяв плуга на свої плечі й знову сів на осла, потішаючи його: "Тепер тобі буде легше".
Архікнягиня пирснула:
"Карле, чи не краще було б, щоб він розмовляв не з тобою, а з міністром юстиції?"
"Зі мною ті добродії розмовляли — і не раз, шановна пані", — уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.
"Та що ви, що ви! — замахав руками архікнязь. — Мені аж тепер стало цікаво розмовляти з вами. Я вже зустрічався з селянами, урядовцями, а з поетами ще ні… Метрдотель, подайте нам вина! Почекайте… ви що п’єте, пане Франко?"
"Я не п’ю".
"А все–таки… Яким напоєм ви почастували б ваш народ на великому святі? Кажіть, замовляйте…"
"Яким напоєм почастувати народ?.. Чистим підкріплюючим вином чи, може, наркотиком для приспання? Що за питання? Певне, що вином, я наркотиками не шинкую".
"Колосально!.. Традиційна розмова володаря з поетом, класичний сюжет… Ви знаєте, напевно, поему "Співець" нашого великого Гете: король хоче нагородити співця за пісню золотим ланцюжком, а він…"
"А він воліє співати за пугар вина… В нашій історії є складніший сюжет: князь Данило вбиває співака Митусу за те, що той не хотів служити в тяжкий для краю час".
"І на чиєму боці ви стоїте?"
"Народ їх сам розсудить, ваша ясновельможність".
"Що ж, народ розсудить і нас з вами, пане Франко".
"Так, тільки вас судитиме ваш, а мене мій народ. Ви вернетеся у свої краї, ми зостанемося тут".
"Правда, правда, — спісніло обличчя в архікнязя. — Я вже закінчую свій урльоп у милій моєму серцю Коломиї, незабаром повернемось до Відня".
"Щасливої дороги!" — вклонився Франко і ступив до дверей.
"Постійте, — зупинив його архікнязь. — Ви не могли б пояснити мені, чому вас рутенці називають своїм Мойсеєм?"
"Народ жде вождя", — відказав Франко й подався сходами вниз.
Почув за собою архікнязеве: "Постарів мій батько, надто добрим став, а їх давити треба", — і відповів йому в думці: "Не встигнеш… Будеш ти, мов розчавлений черв, що здихає на шляху".
Хвилева бадьорість минула, розмова з архікнязем виснажила Франка — відчув, що слабне. На вулиці вдихнув холодного повітря, сперся об стіну.
"Тату, що з вами?" — підбіг до нього Андрій, який весь час ходив за батьком слідом і чекав тепер на нього біля входу в ресторацію.
"Синку… Вірний мій хлопчику, — зітхнув полегшено Франко. — Як добре, що ти тут. Що я робив би без тебе?"
…Стефаник урешті насмілився підійти до Франка.
— Пане доктор, — сказав, — ми засиділись у вас, а ви втомлені. Мене просив Гнатюк… Я повинен переконати вас, що від ювілею вам не можна відмовлятися. Не маєте права…
— І я з цією місією прийшов, — підвівся Грималюк. — Як не парадоксально, мене теж уведено в ювілейний комітет.
Франко відказав упалим голосом:
— Ви зрозумійте й мене… Мені не до паради… Син мій, Андрій, тяжко хворий…
У той мент тихо прочинилися двері, до кабінету увійшла Ольга Федорівна, очі її були темні й запалі, вона довго дивилася на присутніх, ніби дивувалася, що вони можуть так спокійно сидіти й розмовляти.
— Хворий?! — прошепотіла сухими губами. — Він мертвий… Мертвий!
Звільгле за ніч ріще розгорялося неохоче, Адріана роздмухувала ватру, терла зап’ястям очі — може, й умисне так робила, щоб приховати сльозу.
— Ви не змогли інакше, — промовила тихо. — Та й не можна — інакше…
І все ж дивилася на мене з докором, а може, то в її очах тінився жаль за чарами купальської ночі, яка ніколи вже не вернеться, будуть інші, але не ця; або — що закінчилася цілонічна розмова, котра теж ніколи не повториться; можливо, то була й полегша, що все–таки закінчився наш важкий діалог.
Я пильно придивлявся до її втомленого, позначеного прожитими роками обличчя, щоб зрозуміти, що саме таїться в ньому, і враз побачив, як з нього виходить інший образ, дуже подібний до Адріани, але інший — з–перед років, і я спіймав себе на думці, що це обличчя я вже колись бачив — у молодості а чи уві сні; може, до вчорашнього знайомства я мріяв, щоб саме така незнана жінка вислухала мене; нове обличчя виступило з Адріаниного, мов метелик із лялечки, й було ефемерне, як метелик; з’ява ця була подібна до того вітрильника на морі — і вона раптом зникла, залишивши в мені слід краси, яку я буду віднині знову шукати…
Адріана не знала, що я побачив у ній, вона, не відриваючи від мене свого тужного погляду, спитала:
— І це вже все?
Мені стало шкода закінчувати розмову, хотілося бодай на мить її продовжити, і я сказав:
— Ні, не все. Буде ще —
ЕПІЛОГ
Третього липня 1913 року Іван Франко прокинувся від свисту чорного дрозда. Боліла голова. Вночі мучили кошмари й крізь сон вчувалися Лесині слова: "Коли мене покличе янгол смерті, я чую — вже його недовго ждати", та проминула тяжка ніч, і поет зрадів пташиному співу, що сповіщав народження нового дня.
Знав: сьогодні ввечері він попрощається з народом і попросить, щоб "Боян" проспівав йому пісню "Чорна рілля ізорана" — замість реквієму. І все… Робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж накінці не стало у власнім серці запалу ні віри…
Але день виростав, розпускався білою півонією, чулися кроки на вулиці, голоси, гуркіт — і нічні примари тікали в невість, поступаючись перед буденною звабою дня; крізь відхилене вікно вливався до кімнати вологий свист дрозда — десь він там, на старому каштані за дорогою, вперто й невтомно компонував свою вранішню пісню, і від цієї творчої наполегливості птаха у Франковій душі ставало щораз затишніше: світ житиме й без нього, світ вічний — і завжди створюватиме свою пісню чорний дрізд, і будуть народжуватися нові поети; велике щастя мав той, хто, з пітьми невідомого прийшовши, встиг до вічного життя додати частку свого подиху й тим відкупитися від забуття; щасливий той, хто над безоднею нірвани зумів побачити медовий щільник, спожити краплю меду мудрості, а решту передати людям. Хапайте квапно краплі ті, брати…