Зорі світять темно–сумно,
Навіть лист не шелестить,
Тільки серце невгомонне
Не затихне, все болить…
Щось має статися, — думає маестро–художник, хоч знає, що нічого вже не станеться: слава Богу, що в газетному кіоску можна раз на тиждень купити за двадцять п’ять центів радикальний часопис "Громадський голос" і з запізненням дізнатися, що Леся Українка тяжко хвора, що Іван Франко написав поему "Мойсей", якою зачитуються навіть селяни, а Василь Стефаник став послом до парламенту, і на троєцькому зарінку більше тисячі виборців вітали посла хлібом–сіллю. Зорі світять темно–сумно… тільки серце… тільки серце… Сквери недільного ранку безлюдні. На лавочці сидить молодий чоловік у скромному одязі, з настовбурченим волоссям і високим чолом; Косинюк уже двічі проходить повз нього, а пісня сама співається, і він жде чогось, а тому й не дивується, коли той чоловік, що сидить на лавочці, розчувши слова пісні, рвучко схоплюється, бере Івана під руку й каже: "Земляче, не печалься так тяжко. Ти можеш повернутися — разом зі мною".
"Дивно, правда? — повторив свою улюблену фразу андрєєвський Невідомий, який погодився вести на галявині спеціальний варіант спектаклю "Життя людини". — Випадкова зустріч, а за нею — непередбачені ступені життя, не залежні від людини, фатальні. Людина ж обмежена і зором, і знаннями…"
"Неправда, — відказав Карл–Адам. — Фаталізм п’єси Андрєєва не підтверджується в житті. Тобто підтверджується лише тоді, коли людина не ставить перед собою мети. Моя смерть — не фатальність, а закономірність: вона могла мене настигнути, і я готовий був до цього ще в американських штольнях. Мене ніхто не посилав туди, тільки обрана мною мета… Я її поставив перед Іваном, і він вільний був у виборі — вертатися на батьківщину чи ні. Хіба я не говорив тобі, Йване, про розстріл страйкарів–будівельників у Львові на Стрілецькій площі 1902 року, про робітниче віче 1905 року, на якому виступив Франко, про першотравневі демонстрації, про те, що буде литись кров за волю гноблених класів. І ти пішов зі мною".
"Я не міг жити без рідного краю. А тепер не можу жити в ньому".
"Бо тобою опанувало безвілля. Що ти робив тоді, коли я організовував підпілля в університеті? Ти уникав мене, ховався, і я бачив тебе в товаристві людини, яка методично ламала рештки твоєї волі. Що ти сказав мені, коли я побачив вас обох із Шпатьком? Ви йшли вулицею, побравшись за плечі, мов дикі парубки, й співали батярської…"
"Не пам’ятаю… Здається, я послав тебе під три чорти".
"Що я тоді робив… Мене хапали за горло злидні, моїх картин не купував ніхто".
Каскад чорно–червоних дахів падає з–під небес на поламаний, з ямами брук і кришиться на гамуз, а маленькі немічні люди, обхопивши руками голови, стоять, приречені, в розпачі й жаху серед груддя битої дахівки; місто валиться на них, не маючи куди втікати, вони товпляться, мов вівці під час грози, а серед руїн на оголеному димарі сидить цинічномордий кіт і сміється…
"Що це — Геркуланум чи Помпея? — спитав мене добродій у цвікерах (здається, то був радник Дримайло, а втім, яке то має значення — хто?), він нипав вестибюлем
Народного дому, придивляючись крізь скельця до моїх картин, розвішених на стінах. — А це що за така сіра далина, без жодного предмета? Хоч би якусь копицю намалювали чи що, нема на чому око зупинити… А то що за ломаччя росте на тій потрісканій землі? Як будяки, то най знаю, що то будяки, а коли бульба — то бульба… — він шкробав вказівним пальцем борідку і вже нападав на портрет дівчини з хризантемами: ніхто тих квітів у неї не купує, і, мабуть, через те на її обличчі — сум і безнадія, очі, обважнілі від сліз, видовжуються донизу, а сліз нема. — Що це за потвора, маестро? У вас нормальний зір чи, може, маєте продовжені зіниці? Як можна виставляти таку мазню?"
Що я тоді робив…
На той час я уже встиг забути, що таке ковбаски по–віденському, флячки по–львівськи, кава по–турецьки, що таке алікант, монтраше, мартіні, — я наминав у вуйця Томаса на Баторого пісні голубці й запивав дешевим львівським пивом. З доларів, залишився мізер. Я ще не втрачав надій, що житиму з мистецтва: як–не–як, а дипломований фахівець повинен за свою працю отримувати гроші, — я вирішив виставити свої картини на базарі. Зайняв місце на Краківському ринку, де продавали крам богомази й лубочники, поприпирав до муру десять картин львівського циклу і думав, сповнений ще оптимізму: "Закостенілі ретрогради — посли й радники — поняття не мають про нові віяння у штуці. Де їм, призвичаєним до зображень королів і валетів на гральних картах, знати про Сезанна чи Пікассо, таж вони й про Пимоненка не чували. А прості люди шостим чуттям вловлять гірку правдиву правду в моїх картинах, таку їм рідну й повсякденну, — купить хтось, я дорого не правлю".
Та цілими днями я чув лише здивовані вигуки й шепоти: "А то що за цудо?", "А диви, яка скривлена!", "Агій, най ся преч каже: в того кота очі, як у нашого війта!" Розбирали покупці образи святих та картини з жовтими лебедями на зелених ставочках, а я вертався на Стрілецьку, де мешкала Ванда, у її печальних очах відчитував слова Невідомого (п’єса Андрєєва йшла з аншлагами в Новому театрі, людям подобалося бачити на сцені нещасливіших за себе): "Дивно, правда? Так багато добрих людей на світі, а людина може вмерти з голоду…" Ці слова вимовляли лише її очі, а уста знаходили для мене інші, втішні… Вандині гнучкі руки оповивали мою шию, мене всього, з пучок її пальців струменіло тепло; пекучі, мов жаринки, вони дотикалися до мого обличчя, грудей, і я ставав тоді добрим і сильним; вона щораз то ближче пробиралася до мене, виборсуючись із свого минулого, яке хотіла назавжди забути й не могла його позбутися до решти; Ванда приглушувала ті відлуння давнього, що долинали з глибини її життя, словами: "Мій коханочку, мій любисточку, все буде добре, я з тобою, я тебе знайшла, я знайшла своє справжнє, мій красивий гуцуле, ти чистий і добрий, ти талановитий і незвичайний, повір у себе, повір у мене", — та минала запаморочлива ніч, і день звалювався на місто, на людей, на мене зливою битого череп’я з дахів, на оголеному комині реготав цинічномордий кіт, і я все більше й більше відчував, як добирається до мене безнадія.