Ми ходимо, немов сліпі по лісу, б’ємося лобами об стовбури дерев і нікого й нічого не бачимо. На наших очах переродився Луцький — і пропав. Ми тепер охоче звалюємо всі свої провини перед Франком на нього одного — а чому так спокійно спостерігали, як інтелігентна людина перемінюється у мавпу? А може, він любив Франка, як Юда Христа — егоїстично, для себе, а поет приділяв більше уваги нам?.. Подумав, може, в лиху для нього мить: а що станеться, коли я замахнусь на божище — кинуться обороняти? Ба ні, ми повтікали, мов апостоли в Гетсиманському саду, а тепер товпимося, хто перший стане одесную. Можливо, Луцький хотів з допомогою заперечення перевірити, чи справді Франко геніальний — яка ж буде реакція, і, мов Тома невірний, доторкнувся до його ран. А ті рани бризнули кров’ю на невірного, залишивши на його обличчі незмиті плями, з якими не можна виходити на люди, всі ж бо знають, чия то кров і яка ціна гріховної цікавості. Та винен і Франко, що не обізвався до Луцького ні разу ласкавим словом, а міг: писав Остап поезії не гірші від Карманського й Пачовського; зрештою, чи мусив Франко відводити руку закукуріченого хлопчиська, можливо, досить було й поблажливої усмішки?..
Листи розіслані. Хто прийде сьогодні, хто має право прийти?
В полі темна хмарка плаче,
В небі кавка чорна кряче,
В хаті тесля теше трумно,
Мому серцю чогось жаль…
Чомусь сумно, дуже сумно:
Нащо тесля теше трумно?
Пачовський прийде. Йому болить, що тесля так методично теше труну, а Франко не дожив ще й до шістдесяти…
Карманський теж прийде. Тюрма таки відбилася в його поезії — не без впливу Франка. "Ви хотіли б спинить наш нестримний поход злобним криком, брехнею й тюрмою, вам байдуже, що ми можем рушить народ і мільйони позвати до бою!"
Стефаник далеко…
Хоткевич конче прикульгає з бандурою…
Людкевич повинен прийти, він готує концерт на Франків ювілей. "Чорна рілля ізорана і кулями засіяна, гей…"
А я — маю право?
Минав напіврозвалену старовинну башту. Погляд його впав на лева, що стеріг вхід до неї, — ситого, сонного лева з ліниво роззявленою пащею, сильного й лютого колись звіра, якого напоїли опіумом самовдоволення й залишили тут — не для постраху, а для насмішки…
Чийсь крик будить його, але не мій.
Та приручена сарна — це я, і не треба шукати собі спільників серед великих, я — новий вид створіння з образом дикого звіра й телячим серцем. Особина, роздвоєна на сільського мудрагеля й міського люмпака, на вишуканого салонмена й репаного простака, на бунтаря й боягуза; своєю ж сутністю стою на рубці, на шві цих непоєднаних іпостасей і, боячись вибрати на все життя одну, бо й там і там брудно, видумав спосіб утечі від жорстоких реалій в уявний світ символіки. Це почалось із насмішок над побратимами й самим собою, а стало необхідним, як наркотик. Труш має певну рацію… Я створюю не знати для кого свою нереальну реальність, в якій панує лише всесвітнє — біль, краса, страх, сум, фатум — і не існує нічого конкретного; в символіці легше шукати аналогів з життям, ніж бабратися в життєвій фактурі, та й до химер спонукує страх прирученої сарни, яку лякає справжній світ. Я ж розумію, бачу несправжність у вишуканих мною й запозичених нових формах мислення і не раз, знудившись стерильністю власної вишуканості, спускаюся з висот умовностей — де почувався всесильним Богом у царстві роздумів і спокійний був, мов Бог, — і падаю, боляче вдаряюсь об грішну землю, і тоді бачу справжнє зло й відчуваю справжній біль. Те прозріння мордує мене, я починаю ненавидіти людей, я не можу звернутися до свого народу словами Франка: "Бо люблю я тебе не лише за твою добру вдачу, а й за вади та злоби твої, хоч над ними і плачу", і не вмію замовкнути, як Стефаник, тому знову втікаю у світ примар.
…Хлопець полюбив дівчину й хотів з нею одружитися. Та сталося нещастя — вогонь обпік одну її щоку. Лікар вилікував дівчину, щока стала в неї ніжною, чистою, та ніколи вона не мінялася, не старіла. Хлопець одружився з дівчиною. Один профіль дружини нагадував йому прожиті роки й життєві негоди, а другий — її колишню вроду. Та між профілями назавжди залишився рубець, який кровоточив, і загоїти його ніхто не міг…
Хочу написати таку новелу. І знаю, що ніколи не напишу. Це новела про мене.
Чи маю я право стати перед цільним обличчям мого Вчителя — позначений рубцем роздвоєння?
А треба всім ставати — як на суд.
Яцків приспішив ходу: на Бернардинській вежі, немов у клепало, вибив годинник десяту. Перейшов Підвальну й біля Домініканського костьолу наздогнав чоловіка, що йшов, п’яно похитуючись. Із зарослого обличчя глипнули на нього каламутні й злі очі, Яцків упізнав, та виминути не встиг. Шпатько квапливо всунув йому в долоню руку, гладку, ніби вичовгану в попелі.
— Вітаннячко, Міську, йдемо разом!.. А Косинюк не захотів до нас приставати, пішов собі, фраєр, із скрипкою на Високий Замок. Що йому до святощів! Я подумав спочатку: на рандеву квапиться. Та, мабуть, ні: дивний був, ніби хотів когось убити або повіситись. Нічого не вдієш, nad każdym wisi katastrofa! Я йому запропонував — най би показався нарешті людям…
Шпатько підбігав і молов безупину. Яцків зупинився, зрозумівши, що відчепитися не зможе.
— Послухай, Йосипе, коротеньку казочку… Один чоловік роздобув тисячу дукатів і вирішив піти у світ, щоб показати себе людям. Добрий товариш порадив йому: "Роздобудь дві тисячі й знайди за цю плату такого, хто б тебе заховав, — але так, щоб ніхто ніколи не побачив". Гони пріч, Йосипе, поки я добрий, ти не маєш права йти з нами.
"Чого він пішов на Високий Замок? — тривогою озвалося в серці Яцкова. — Убити або повіситись. Дурний і злобний Шпатько… Але чого?"
Яцків зупинився, глянув у бік Високого Замку, що прозирав зеленим куполом між шпилем Кармелітського костьолу й банею Домініканського собору; здавалося, хотів розгледіти на вершечку людину, яка задумала заподіяти собі лихо; та ні, Косинюк на таке не здатний, він буде чіплятися за життя навіть тоді, коли воно само його покидатиме… Хоч хтозна, хтозна, що ліпше: плисти отак у каламутній водоверті, пустившись берегів, чи припинити свою плавбу за течією; Яцків давно Косинюка не бачив, а фігуру Яна з Дуклі обминав: гидував людьми, які жебрають, маючи здорові руки й ноги. Я ж можу працювати рахівником у "Дністрі", і від того ще не впала з моєї голови корона… Думка ця розсмішила його: корона з митця!.. Постривайте, а може, так і є: коли народ загибає й видати із себе політичних проводирів уже не може, він коронує талантами найзлиденніших злиднів, їх розмножується багато й різних, ніхто не спроможний їх винищити, і ходять вони мічені — з червоними пругами від корон на чолах, у німбах печальної слави; той німб ніхто не в силі зняти з митця, навіть він сам; живуть вони, затавровані, поміж людьми у славі й глумі, з талантом, як прокляттям, не можуть вони сховатися від громади, й поки суспільство має їх — для гордощів, цькувань і глузів, — доти й живе, а разом із смертю останнього співця вмирає — перемінюється у споживацький знеособлений гурт… Написати б таку новелу — про мічену талантом людину — й розгадати споконвічну загадку: заради чого бере письменник на себе подвійну ношу — вдень продає в конторах силу задля шматка хліба, а вночі роздирає запаленою головнею свого мозку темряву й шукає слова, щоб назвати те, що не має назви, — стан людської душі. Слово таке знайти важче, ніж голку в стозі сіна, до поета долинають тільки далекі його відлуння, він ловить їх, збирає, немов ювелір золотий порошок, і виліплює з нього словесну квітку, якої ще на світі не було. Загадка–сфінкс… Так я назву свою новелу.