Цей автор теж попередив чиєсь велике відкриття. Невже буде справедливо, якщо його ім’я забудеться?
Ейнштейн промовчав, сказав по хвилі:
— Не можу вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишиться при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, рутенцями, — яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінетеся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа.
Франко повернув голову до дверей, що вели на сходову клітку, — Ольги там уже не було, певне, пішла нагору до Андрія. Наслухав: з горішньої кімнати віяло мертвою тишею — ні розмов, ні стогону. Випрямився в напрузі. Та почулися обережні кроки по сходах — видно, син заснув.
Грималюк розвивав свою думку:
— Світовий ефір, або, як кажуть індійці, нірвана, впродовж тьми років витворює енергію, енергія згодом стає матерією, а потім, виконавши свою матеріальну місію, перемінюється знову в енергію. І так без кінця. Подібне діється і в суспільстві. З окремих людських атомів утворюється народ, він сповнює своє призначення на землі й розчиняється у вселюдському морі, віддаючи свою енергію у вигляді культури й цивілізації іншим народам. Етруски, франки, даки, протоболгари… А ми — народ молодий, ми ще концентруємось.
— Умієте втішатися наукою, — промовив Стефаник; він усе ще стояв біля вхідних дверей, спершись руками на паличку. — Та, напевно, маєте рацію: наша енергія вже достатньо згустилася для якісного перетворення в суспільну матерію. Нині хіба засліплений шовініст не хоче цього бачити й ось галасує, що відкриття українського університету у Львові завчасне, бо немає, мовляв, відповідної національної професури. А переді мною лише в цій маленькій кімнаті аж два — і які! Все з часом стане на свої місця.
Франко по–батьківськи добродушно глянув на змужнілого за останні роки Стефаника.
— Молодим — вірити й діяти, — сказав. — Я теж вірю і ще щось роблю. Та бачу поки що іншу переміну енергії…
Велетенські імперії мандрують у безвість, мов космічні тіла, а в їх притягальному полі метушимося ми, думаючі молекули, які бажають вмістити в собі море вічності й розчиняються в безодні нірвани, щоб потім знову засяяти у новій формі — під чужим іменем…
— Космічні тіла імперій переміняться незабаром в енергію вільних народів, — міркував Стефаник. — Ми ж залишимося для створення нових суспільних форм.
— Мабуть, так, — погодився Франко. — Але скажіть, що… що ми такого зробили, який матеріал дали нащадкам для виготовлення нових форм?
"Що я дав? — думав Франко. — Чиї слова правдиві — того трагічного музиканта чи Михайла Яцкова? А моя праця — не фіаско? Я мурував дім, та чи міцні підвалини заклав, чи твердим каменем викладав стіни, чи в’язкий розчин замішував? Я будував, спинаючись уверх по риштованню, падав і ліз далі, мене стручували заздрісні сусіди, я не раз падав з висот коміть головою, ранив себе, а потім довго ті рани зализував, як і весь мій народ… Не в одному місці стіна тонка й крихка: не завжди я мав силу виносити найміцніший камінь, і ніхто мені його не подавав, не мав я челядників…
А все ж, а все ж… Я й справді видумував для себе найскладніші життєві комбінації, ніби все життя випробовував свої сили, безупинно шукав істини за допомогою слова й за час шукання вибудував високу піраміду із своїх творів, використовуючи для неї матеріал, який потрапляв під руки: граніт, пісковик, малахіт, і не всюди встигав зашпакльовувати шпари, і через незмірну втому, що, мов короїд, точила мені нерви, м’язи й мозок, не мав можливості втішатися славою, — та все ж за сорок літ я виніс на вершину тієї піраміди поему "Мойсей", якою проголосив фізичну й моральну здатність народу стати до боротьби, ствердивши його зрілу готовність прийняти наказ вождя… Сорок літ, мов коваль, я клепав його серце й сумління…"
Тиша в кабінеті Франка гусла й важчала. Старий мудрець забув про гостей, занурився в собі, мізкуючи: а чи має право стати на звіт перед усім народом як його вчитель?
Грималюк і Стефаник хотіли сказати Франкові врешті, чого прийшли до нього, та жоден не смів потривожити його задуму.
VII
Було це — пам’ятаю, як нині, — під кінець серпня 1960 року… А втім, Адріано, нехай цей епізод постане перед вами в художньому малюнку. Добре?
Старий письменник Михайло Яцків прокинувся раніше, ніж звичайно: крізь сон йому почулося, начебто на письмовому бюрку, обгородженому з двох боків фігурними бар’єрчиками, а з фронтального — подовгуватою шафкою з шухлядами, скотилася з чорнильниці улюблена ручка, якою він учора ввечері написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки письменників і вивів свій закарлючений підпис. Таки підписався, хоч вагався довго: протягом сорока років — відтоді, як заслав до друку колабораціоністську газету "Рідний край", схваливши тим самим окупацію Галичини буржуазною Польщею, за що його було обізвано хрунем, — Яцків не підписувався під жодним офіційним документом.
Письменникові було оголошено бойкот, який став пострахом для всіх, кого манила співпраця з окупантом, але — диво: бойкот тривав десятки років, навіть тоді, коли деякі осудники самі пішли на угоду із санаційним режимом, він існував як формула відступництва, прецедент, і не один мав можливість ініціативою Яцкова виправдати себе — мовляв, я не перший.
Тяжка то була покара для видатного письменника, новели якого перекладали в Європі і в Японії; Яцків майже перестав писати, ні з ким не спілкувався, і лише своїй вірній подрузі — молодшій на тридцять років письменниці Ірині Вільде, яка від нього не відреклася ("бо то треба мати честь і совість, назвіть мені кращого письменника, ніж Яцків"), говорив інколи: "Кожен з нас потрапляє під колесо хоч раз у житті, вся річ у тому, щоб підвестись, ніби нічого не трапилося".
Довго підводився, а вчора… Вчора відчув свою потрібність.
Перед вечором до його квартири на вулиці Мечникова, неподалік Личаківського цвинтаря, зайшов чорновусий хлопець. Господар впустив гостя охоче: до нього часто навідувалися молоді літератори, котрим кортіло подивитися на Яцкова як на живу історію літературного процесу початку нашого століття. Він жартома запитував кожного, чи той не захопив з собою "бенькартика", маючи на увазі плящину горілки, і, всідаючись у вольтерівське крісло, розповідав про своє життя. Слухати його було вельми цікаво, незважаючи навіть на те, що кожна розповідь зводилася врешті до одного: в Японії мене знають більше, ніж на Україні, я самотній, жінка в лікарні, а моя сестра — кута відьма. Деколи, якщо його запрошували, йшов з молодими на каву, але швидко втомлювався й намагався непомітно залишити компанію.