— Мусимо вірити в непропащу силу нашого народу, — сказав Грималюк.
Адріана розстеляла перед собою на землі стебла іван–чаю, немов господиня льон для просушки, гладила їх — може, жалкувала, що таки вкоротила квітам життя, — думала про щось своє.
— Ви не хочете більше слухати? — спитав я обережно.
— Чому ні… — відказала вона, не підводячи голови. — Я хотіла б знати, кого ви маєте на увазі під образом Грималюка…
— Це збірний образ… У ті часи зароджувалась українська професура поза межами краю. Першим був Драгоманов. А потім… Згадаймо хоча б професора Німецької політехніки в Празі Івана Пулюя — видатного електротехніка, який відкрив невидимі промені ще до Рентгена; професора Празького університету біохіміка Івана Горбачевського, який прославив себе відкриттям штучного синтезу сечової кислоти; професора Краківського університету лінгвіста Івана Зілинського — всіх не перерахуєш… Проживаючи далеко від рідної землі, вони не завжди мали змогу вірно орієнтуватись у нових політичних віяннях, і тому їхнє ставлення до Івана Франка не було однозначним. Перебували вони під впливом то Куліша, то народовців, проте напередодні Першої світової війни не було жодного більш–менш прогресивного вченого, який не визнавав би Франкового авторитету. Тому я вважаю можливим і навіть закономірним візит професора Грималюка, який уособлює тогочасну позакраєву українську професуру, до Франка напередодні його ювілею — візит для своєрідного звіту про свою діяльність.
— А все–таки ви повинні б розповісти читачеві про це запозичення. Адже йдеться про слов’янський пріоритет у науці…
Я не зреагував на репліку Адріани, проте в моїй уяві склалася картина зустрічі Альберта Ейнштейна й Івана Пулюя у Празі 1912 року.
Молодий професор теоретичної фізики у Празькому університеті Ейнштейн завітав до свого старшого друга — професора електротехніки в Німецькій політехніці Пулюя, що мешкав на Сміхові. У наукових колах Ейнштейна на той час уже називали молодим генієм: він створив теорію відносності, увівши до тривимірного бачення світу четвертий вимір — час. У своєму відкритті вчений спирався на праці творців неевклідової геометрії — Лобачевського й Рімана, а в працях з молекулярної фізики — на відкриття Рентгена. Він захопив з собою вельми цікаву для нього брошуру, видану Французькою академією наук, — "Про четвертий вимір у геометрії" Миколи Гулака, в якій автор розвиває постулати Лобачевського й Рімана; вченого цікавило, хто цей слов’янський математик. Пулюй не зміг пояснити, бо ж кириломефодієвець Микола Гулак був юристом, до того ж у науці й літературі не залишив жодного сліду.
Та набагато більше цікавило Ейнштейна інше питання: скільки правди в тому, нібито невидимі катодні промені, які в світі називаються рентгенівськими, професор Пулюй відкрив ще у вісімдесятих роках минулого століття.
Високочолий, кучерявий чоловік, з виразними семітськими рисами обличчя, недбало одягнутий, не справляв особливого враження. У його карих очах дивно поєднувалася дитяча допитливість з проймаючою проникливістю — розмовляти з ним нелегко. Здається, про все, що говорить його співрозмовник, він знає набагато краще й мимоволі фіксує найменше відхилення від істини — просто так, без мети, зате непомильно. Погляд Ейнштейна спрямований начебто у зворотний бік, у себе самого; мабуть, його мозок атакують тисячі ідей, думок, гіпотез, здогадок, і він намагається їх упорядкувати.
Професор Пулюй стисло оповідав йому про себе, не вважаючи, що його життєпис може зацікавити гостя: Ейнштейн, напевно, не уявляє географії не тільки Тернопільщини з селом Гримайлівкою, а й усієї України. Проте він слухав Пулюя уважно, і в його очах вряди–годи спалахували зблиски справжнього зацікавлення.
— Усе це, професоре, — перебив він колегу, — схоже на казку про третього затурканого брата, який виявився мудрішим від зарозумілих старших. Як так: сільський хлопець, батьки якого не цікавилися, мабуть, нічим більше, крім Біблії і Псалтиря, вчув раптом глас Божий й подався пішки до Відня, долаючи півтори тисячі миль, — щоб пізнати світло науки. Теологія — ще зрозуміло, але звідки в мужицького сина могло зродитися бажання збагнути відкриту людством нову енергію — електрику, яка повинна перемінити світ. Звідки це? — Ейнштейн смоктав люльку, яка водно гасла, він раз у раз запалював її, випускаючи їдкі клуби диму. — Розказуйте, розказуйте, професоре.
— Теологію я покинув, поступив на фізико–математичний відділ філософського факультету Віденського університету, а після закінчення вчився ще у Страсбурзькому університеті, там захистив дисертацію і став доктором фізики.
Настала пора вертатися на батьківщину — віддавати набуті знання своєму народові. Я мріяв про Львів або Київ.
— А хіба не все одно, де й кому віддавати свої знання? — звів брови Ейнштейн. — Ви, рутенці, бачу, надто обмежені своїм місцевим патріотизмом. Справжньому вченому треба шукати передусім умов для найефективнішого застосування своїх сил, а не місць, де народився.
Пулюй враз утратив охоту розмовляти. У нас з вами, докторе, — подумав, — дещо відмінні погляди на це питання… Я посилав свої статті в Росію, там їх не приймали. А у Львівському університеті польська професура й слухати не хотіла про габілітацію вченого–українця на кафедрі фізики. Тільки й того, що львівські журнали опублікували статті "Непропаща сила" й "Нові і перемінні звізди". Більше нічого не вдалося надрукувати. Галицькі діячі Володимир та Олександр Барвінські, які монополізували в своїх руках львівську українську пресу, навіть не повертали мені рукописів… Я змушений був шукати праці на чужині — влаштувався професором електротехніки на Німецькій політехніці в Празі…
Пулюєва дружина подала підвечірок й залишила гостей самих. Ейнштейн жував бутерброд, запивав вином і з більшою цікавістю приглядався до господаря.
— Я у Празі недавно, — сказав, — тому багато чого й не знаю… Чи зробили ви хоч незначні винаходи? У який спосіб ви могли дійти до відкриття невидимих променів?
— Зробив дещо… Ви щойно бачили мою любу дружину. Катерина Стозітська, онімечена полька, колишня моя студентка… В неї я закохався не з першого погляду — спочатку побачив її пишне волосся, і мені спало на думку, що його можна використати на волоконця до жарівок. Едісонова лампочка на бавовняному волокні горіла сорок п’ять годин, моя ж — на Катрусиному — аж сто! Волосся в неї не відросло, я мусив шукати іншого матеріалу — стало ним волокно з бамбука, воно витриваліше… І ще кілька дрібниць: сигналізаційний пристрій для телефону, сигналізаційна електрична лампочка… На виставці в Парижі отримав срібну медаль за винахід вакуумної лампи, яку назвали "Пулюєвою трубкою".