— Не мучте себе так сьогодні, — сказав Михайло Федорович, коли я став поруч з ним. — Краще вихилимо по келиху, нині належиться трішки й випити.
Він обняв мене за плечі, підвів ближче до вогню, присунув ногою два пеньки, і ми сіли. Сідаючи, я помітив, як відсунулася назад жінка у грубому светрі, ніби підкресливши цим рухом, що між мною й нею повинна лежати відстань така, як є: я посміхнувся з її обачливості, байдуже відвів од неї погляд; та з моєю байдужістю вона миритись не хотіла й примусила мене знову глянути на неї: повела голівкою, висипаючи з–за широкого коміра светра на спину зливу лляного волосся.
— Ми завтра виберемось нагору й пошукаємо того напису, а нині ви про інше думайте, — вів своє Михайло Федорович. — Ось зараз ізворами нипають сільські знахарі — збирають арніку, звіробій, оман та всяке інше зело, знаючи з діда–прадіда, що на Івана Купала трави досягають найбільшої стиглості…
— Як ви дійшли до ідеї реконструкції Тустанського замку? — перебив я археолога.
— Ви знову за своє… Випадок. Я за професією художник. Більше десяти років тому приїхав сюди, щоб намалювати ці скелі, — і пропав.
— Випадок… Грибар теж нібито випадково знаходить боровика, бо ж міг шукати в іншому місці. Але якби не шукав, то й не знайшов би.
— Це правда, — посміхнувся Михайло Федорович. — І до пошуків треба бути готовим… Ви не бачили картину
Миколи Реріха "Снігова гряда"? ("Що за наслання?" — подумав я. Мені сьогодні весь світ чомусь здавався реріхівським: монументальність гір, передвечірній колір окрайок вершин.) Це картина з тібетського циклу… У глибині засніжена гірська гряда, на рівнині стоять мандрівник і проводатор, який дивиться мандрівникові у вічі, немов говорить: "Якщо ти готовий іти туди, то я тобі не потрібний, якщо ж ні — не зможу допомогти".
— Я знаю цю картину. Сенс її всіх стосується: мене, і вас, і цих молодих людей…
У гурті бренькнула тихо гітара, хтось замугикав знайому мені з дитинства мелодію "Заграй ми, цигане старий"; чорнобородий юнак підійшов спочатку до жінки, потім до нас, подаючи наповнені вином склянки.
Я крадькома глянув на жінку, вона владно затримала мій погляд.
— За знайомство, — проказала тихо й надпила трохи.
Я відлунням повторив ці слова і подумав, що добра доля посилає мені співрозмовника не з того боку, звідки я сподівався.
Відклавши склянку на траву, жінка сказала:
— Мене звуть Адріаною. А вас я знаю… Я чула нині вдень вашу розмову з Михайлом Федоровичем. Чому вас цікавить саме цей напис? Хіба мало подібних на Писаному Камені, в Бубнищах?
— Це був напис на честь Франка. І вибили його в 1913 році.
— Яке має значення рік?
— Він був особливий.
— А–а, кожен рік особливий, — знехотя мовила Адріана, і мене неприємно вразив її напускний скепсис. — Як для кого.
— Маєте рацію, — сказав я з притиском, збагнувши, що розмова не відбудеться. — Як для кого…
Для Івана Франка 1913 рік був особливий: українською культурною громадою ніби хтось струснув, нагадавши їй, що вона має великого поета — це того Франка, якого читали й не читали, шанували й цькували, радилися з ним і сперечались, а високу соціальну й національну ідею, без якої обійтися вже ніхто не може. З соромом згадавши, що поетові давно минуло п’ятдесят, а на цю дату належно не відгукнулися, культурні діячі на чолі з Володимиром Гнатюком створили ювілейний комітет для відзначення сорокаріччя діяльності Івана Франка, щоб цим запізнілим ушануванням викупити гріх своєї неуважності.
Рік цей був особливий не стільки для поета, як для людей, які, бажаючи очиститись від буденної скверни, намагалися приблизитись до великого імені; преса зарясніла статтями про Франка, в них іменовано його Каменярем і Вчителем, почалася повсюдна грошова складчина на конт хворого письменника, а "недруги гнівнії та сердиті", які дотепер звикли заспокоювати свої патріотичні почуття лайкою на Франка, стали поблажливо визнавати за ним неабиякі заслуги — певне тому, що поет писав мало, вістря його їдкого слова надщербилось, він уже перестав бути небезпечним: настала можливість ще при житті Франка розпоряджатися письменницькою спадщиною як кому вигідно, не наражаючись на оборону.
Щоб остаточно заспокоїти своє сумління, почали шукати винуватця Франкових кривд — Юду, на якого можна б звалити всі гріхи. І знайшли. Не був це хтось із роду намісника Галичини Казимира Бадені, лютого Франкового гнобителя, ані з учнів професора університету Твардовського, котрий колись закликав студентів до фізичної розправи над Франком, навіть не з коліна посла Юліана Романчука, який колись так гаряче обурювався, що поет не любить Русі–України, ні! Дивним дивом стріли ненависті до пошукуваного Юди схрестилися на непоказному й непопулярному поетові Остапові Луцькому, який десять літ тому під псевдонімом "Лунатик" склав пасквіль на Франка, за що Франко у своїй знаменитій відповіді "Лунатикові" назвав його мавпою; від Луцького аж тепер відвернулася громадськість, а найперше осудили його члени літературного угруповання "Молода муза", котрі досі вважали Луцького своїм ідеологом. Одне слово, громада очистилась від христопродавця, всяк тепер міг стати шанувальником або й другом Франка, а нефортунний Остап змушений був виїхати зі Львова — він зайнявся далекою від літератури фінансово–кооперативною справою на Буковині.
Галицька громада готувалася до свята, а Франко уникав зустрічей з людьми, перестав відвідувати кав’ярню "Монополь", де протягом багатьох років зустрічався з молодими літераторами; дружина Ольга Федорівна відвідувачів у дім не впускала, бо ювілейні приготування дратували поета, він бажав самоти, тож мало хто знав, що в ту чи іншу годину робить Франко, як бореться з приступами тяжкої хвороби, — поет опіки не бажав. Він лише зрідка проходжувався колишнім звичним маршрутом від свого дому на Понінського до будинку Наукового товариства імені Т. Шевченка на Чарнецького й назад: на цій дорозі йому легко думалося; йшов краєм тротуару зсутулений дідок з запаленими червоними очима, з опущеними безвільними руками, на поклони рідко коли відповідав, дивився під ноги, — і ніхто під час цих прогулянок не наважувався тривожити його самотність.