— Ох, той Адась, Адась… Гасає по всьому світу, як посолений. Повна голова революції… Мистець, кажете. То приставайте до нашого товариства.. Серед нас був колись Михайло Паращук, он його робота, — Яцків кивнув у бік вікна на пам’ятник Міцкевичу. — Знаєте… Вчився у Кракові, Відні. Зробив у Львові знаменитий фонтан з німфами — подивіться, варто — поряд з бібліотекою Оссолінських. Виконав бюсти Франка, Лисенка, Людкевича, зліпив і мене. Та раптом забажалося йому політики — в 1905 році. Належав, видно, до таємної організації, мав завдання: у Старому місті Варшави кинув бомбу в повіз російського губернатора Скалона… То якесь диво, що втік. Тепер у Парижі, вчиться у самого Родена… Ну, а ми… Це поет Петро Карманський, оспівує сум і смерть. Дуже сумний поет. Особливо — коли закохається. Тоді незле пише. А що закохується дуже часто, то вважаймо — поет несогірший. Вчився у ватіканському "Колледжіо Рутено" на єзуїта, але не витримав дисципліни й повернувся додому. Залишився в душі італійцем: у його віршах замість верб — кипариси, замість Дністра — Тібр. Сам безтурботний, мов трубадур, а вірші пише такі сумні, ніби Данте ходив по пеклу не з Віргілієм, а з ним… Та досить про нього. Я — канцелярист львівського асекураційно–кредитного товариства "Дністер", доморощений артист, а ще й прозаїк: уночі мене мучать привиди, а новели пишу в екстазі.
— Не вірте йому, — зникла напускна журба з обличчя Карманського. — Стефаник більше мучиться від реалізму, ніж Яцків від містики.
— Може бути, — погодився Яцків. — А в якому жанрі ви працюєте, Іване?
— Маляр… Ось кілька моїх робіт, — я витягнув з теки мініатюри. — Мені Адам нарадив познайомитися з вами. Я за тим і прийшов сюди.
Яцків з Карманським з цікавістю оглядали мої роботи, прицмокували, похитували головами, переглядалися, і я помітив скруху на їх обличчях.
— Бачите, — підвів голову Карманський, — ваші речі особливі, їх не всі зрозуміють. Навіть для нас вони несподівані. А практичні галичани, які взагалі вважають митців неробами й жебраками, їх не куплять, — Карманський запалив цигарку, глибоко затягнувся. — З бідою прийняли вони в музиці Людкевича, а в малярстві Труша, та й то кожен третій вважає своїм правом влазити обом у душі заболоченими ходаками. А письменників зовсім не визнають. Найголоснішим патріотам досить мати кілька фраз Шевченка для реклами своєї культури на святкових імпрезах, кілька парадоксів на адресу Франка; Лесі Українки й Стефаника не знають і знати не хочуть, а до нас, молодих, звертаються лише тоді, коли хочуть вписатися дівчині в альбом. Тож звикайте…
— Нам, як казав Гонкур, — додав Яцків, — мало написати книжку, нам треба стати ще й лакеєм свого успіху — продати її. Остап Луцький, наприклад, так уже вміє рекламувати свій крам, що якби йому дали прочитати анонс з "Діла", то слухачі плакали б із зворушення, — а книжок його не купують.
Тривога вкралася в мою душу: я передчував тоді свою біду… Хотів ще розпитати про можливість виставок, та до кав’ярні увійшло троє. Були це, як потім я дізнався, Остап Луцький — елегантний, з метеликом під шиєю, Василь Пачовський — поважний, зосереджений, і Йосип Шпатько — довгов’язий, галасливий, у картатій зачовганій блузі.
— Як тільки я закінчив свій виступ у залі "Яд Харузіму" — ти ж знаєш, як публіка мені плеще, — смикав Шпатько Пачовського за рукав, продовжуючи почату, певне, ще на вулиці розмову, — чіпляється до мене розпорядник єврейського клубу Йоахім Шварц — ти його знаєш — і завважує мені, що я нетактовний; я йому відповідаю, що не вважаю себе ідеальним, хоча за ідеали й борюся; йому ж, бач, цього мало, він називає мене при людях за мої антисемітські гуморески юдофобом; я — ти ж мене знаєш — людина спокійна, але навіть найлагідніший пес у найдобрішого господаря раз на рік зривається з ланцюга, то й кажу йому: "Як я маю вас любити, коли ви навіть свого Ісуса розіп’яли"; а він, чуєш, що відказує мені, паршивець: "То була помилка наших предків, треба було таких, як ти, дурнів розпинати…" Присутні, ті самі, які мені щойно плескали, підняли регіт, і я мусив утікати. Хіба не правду завжди мовлю: nad każdym wisi katastrofa…[55]
— Перестань, Йосипе! — шикнув Яцків. — Ти як хочеш людей розсмішити, то готовий рідній мамі в очі плюнути… То що будемо робити, панове? Нас багато, маємо гостя, а грошей, як звичайно, нема. Може, підемо на "окоцімське" до вуйця Томаса на Баторого або ж до найдешевшої кав’ярні Юза?
Косинюк підійшов до Малгосі й замовив багатий стіл.
Товариство було вражене: гість розплачувався зеленими банкнотами, були це справжні долари, і мав він їх цілу пачку. Луцький з Пачовським перезирнулися, в їх поглядах тінню майнуло недовір’я; Яцків заспокійливо кивнув рукою, проте знизав плечима — мовляв, яка мана погнала його з багатої Америки в жебрацьку Галілею; тільки Шпатько, побачивши долари, пройнявся безмежною повагою до американського маляра. Він увихався біля нього, панібратськи підморгував, заглядав приязно в очі, підбадьорював поглядом, що мало означати: зі мною не пропадеш, допомагав пані Малгосі накривати стіл, ставив, що смачніше, перед гостем, і врешті сам усівся поруч. Косинюк радо приймав Шпатькову запопадливість: він почувався чужим серед нового товариства, і такий зв’язковий був йому потрібний, а може, це давалися взнаки заокеанські митарства, під час яких доводилося хапатись за будь–яку послужну можливість у надії вирватися зі скрути, ризикуючи при тому потрапити в руки шарлатану.
Остап Луцький підняв келих. Він усе ще вважався ідейним натхненником львівських модерністів, хоч після того, як засумнівався в геніальності Франка, ласкаво залишивши йому титул взірцевого продуцента, авторитет його катастрофічно похитнувся, бо в кожного, хто був посвячений в цей літературний конфлікт, при зустрічі з Луцьким неодмінно спливали в пам’яті слова Франкової відповіді авторові пасквілю: "Я б мужів з вас повиводив, навіть з мавп таких, як ти", — і молодомузівський проводир, який навчався у Празі і Кракові й особисто був знайомий з Пшибишевським, теж мусив весь час пам’ятати, які асоціації він будить у товаришів; прутик Франкової насмішки з часом почав батожити, став гарапником, канчуком, карбачем — врешті Луцький не витримає цих безконечних шпіцрутенів і виїде зі Львова. Та поки що він тримав фасон, тільки полохливо поглядав на вхідні двері кав’ярні, знаючи, що о другій годині, по–кантівськи точно, заходить Франко. Та було ще загодя.