Тепер ось він сидить перед професором — далеко вже не той запальний публіцист, який радив Кулішеві спалити своє писання і сам непотрібно зводив рахунки із вшехполяками, використовуючи ім’я Міцкевича, та ще й вигукував сакраментальну фразу "Не люблю Русі!" Вік утихомирив Франка.
— Я не плекав особистої ненависті чи озлоблення до Куліша, навіть тоді, коли він, не згадуючи прізвища, обізвав мене у своїй "Крашанці" літературним гайдамакою, — промовив по хвилі Франко. — І не пам’ятав йому тієї образи. Ви ж знаєте: видав його переклади Шекспіра, написав передмови… Подобається мені чимало перлин його поезії, хоч би оце: "На мій первоцвіт вдарили морози, заціпило мені від холоднечі, не докотившись, застигали сльози…" За цих кілька ліричних рядків можна б простити Кулішеві цілу купу політичного белькотіння. Але — хліб за хліб, а бриндза за гроші… Я мушу назвати його ідеалістом у гіршому розумінні цього слова. Останні дні свого життя він затруїв якоюсь хворобливою, ба навіть дикою злістю на український народ, в один голос із Сенкевичем висміював нашу історію, називаючи козацькі літописи й думи вигадками сліпих п’яних кобзарів… Мені прикро про це говорити, професоре… А втім, як висловився Лессінг, "нехай кожен говорить, що йому здається правдивим, правда ж буде залишена Богові".
— Лессінг мав рацію, людям властиво помилятися… — Грималюк уникнув пильного погляду Франка і продовжував. — Ви, пане доктор, не знали особисто Куліша, а тому не могли бути до нього більш поблажливим. Це людина старої дати, але — якої ерудиції! І, незважаючи на свою неврівноваженість, — добрих намірів… Візьміть його слова із "Крашанки", над ними варто замислитись: "Сидить завзятий русин із своїм лютим ворогом ляхом у тісній тісняві й, мов два леви, роздирають один одному груди, втішаючи спільних ворогів своїх, і ніби ті гладіатори перед римським соборищем народів, обоюдно готують собі смерть".
— Я пам’ятаю ці слова, професоре, вони актуально звучать і нині, коли їх вихопити з контексту "Крашанки". А весь твір свідчить про байдужість Куліша до того факту, що поляки, живучи поруч з руським хлопом у тій тісняві, не знають і знати не хочуть його потреб, мови і навіть уві сні не допускають, що Україна може існувати без них. Зрештою, Куліш часто не знав, на чий бік стати — на бік шляхти чи російського дворянства, бо він, хоч і немало зробив вартісного для свого народу, не вмів бачити нових сил у його надрах.
— Вибачте, — Грималюк глянув у вічі Франкові, — чи не говорить у вас задавнена антипатія до цієї непересічної в історії нашої культури людини?
— Ні, — категорично відказав Франко. — Я не гніваюся, що він колись назвав мене неуком. Чому ви тоді за ним повторились — не второпаю. А з нього виперла образа представника старшого покоління на молодше, яке почало бачити далі. Я те слівце пропустив мимо вух. Та коли відомий поет ображає народ, з яким жоден інший не витримав би суперництва щодо кількості пролитої крові, який своїми кістками писав історію боротьби за волю і, не втративши почуття гідності, поставив у піснях пам’ятник своїй високій мислі, — чи можна тоді мовчати? Хіба ви не читали, як він обзивав козаків пияками та розбишаками, а Хмельницького — паливодою, який платив орді за службу козацькими дітьми, як бідкався, що польському гетьманові Стефанові Чарнецькому довелось опаскудити свої лицарські руки, палячи кості Богданові? Ви знаєте, я й нині не можу повірити, що автор не оцінених ще повістей, оповідань, поезій, упорядник етнографічних збірників, редактор "Основи", перекладач міг так низько впасти!
Франко підвівся, він був схвильований, червоні прожилки помережили його обличчя.
— Ви мені скажіть, скажіть нарешті, — не вгамовувався Франко, — чому англійці не обляпують болотом Кромвеля, який за своє життя наробив багато й злого, а ми, русини, завжди готові наплювати на своє й прославити тирана? Хмельницького Куліш охаяв, а Катерині II проспівав осанну. За що? За Радищева, за Пугачова, за Калнишевського, за кріпацтво?
— Ви теж могли б дещо промовчати, — різко відказав Грималюк. — Хоча б про Куліша…
— Навіщо? Невже наша нація ще не дозріла до такого рівня, щоб могла об’єктивно, без зайвої побожності, екстазу оцінити працю своїх сучасників? Від цього ми б не змаліли, навпаки, здобули б право розмовляти з чужинцями як рівні…
— Пане Франко, — потеплів погляд Грималюка, — я не ідеалізую Куліша, хоча від часу його смерті мене наче стало менше. Куліш був мій приятель. Та не лише тому я виступив у пресі проти вашого вигуку "Не люблю Русі!" Мене заболіло інше… Мені хочеться нині переглянути свої симпатії до Куліша й колишні антипатії до вас… Пантелеймон, длубаючись в архівах нашої бувальщини, добачив у гріхах предків причину нещасної долі України й ті гріхи картав. Несправедливо, без такту, але з болем. А ви, пане доктор, хіба єлеєм мазали? І взагалі… Чи не забагато наші духовні проводарі лаяли й батожили свій народ, будячи його зі сну? "Раби, підніжки…" "Мов паралітик той на роздорожжу…" "Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…" "Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…" "Паралітики з блискучими очима…" Шевченко, Франко, Леся Українка. І Куліш туди ж: "Народе мій без честі, без поваги…" А чи не пора тому народові сказати добре слово, якого він вартий, — щоб повірив у себе, свою силу й доброту… Таж він уже змучився від безперервних батогів і проклять — чужих і наших!
Франко мовчав. Він знову сидів на краєчку стільчика і зважував почуте: чи має рацію Грималюк. І чого більше потрібно нині — любові чи ненависті? А любові якої — сентиментальної чи лютої? А ненависті — амбіціозної чи болем зродженої? Ми стоїмо сьогодні на світанку волі — не повторімо ж помилок предків наших, які колись, входячи у пітьму, не могли знайти потрібної міри цим альтернативним категоріям і невіданням своїм прискорювали смерк.
Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до тисового столу, за яким сидів Данило й чекав поклону від невпокірливого співця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому тільки що згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м’як, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, який сам, без поклику й повеління, двадцять років тому прийшов до нього з Болохівської землі — князь тоді оволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, і вимучений боярськими здирствами люд вельми радів Данилові.