Тьмяний вираз Франкового обличчя не мінявся, могло здаватися, що він не чув або ж не сприймав довгої професорової мови, лише очі подобріли, звільгли.
— Ідея стає ділом, коли вона проголошена впору й авторитетно, — сказав згодом. — Я — не ідея. Я — праця, яка має право й на помилки. У нас Шевченко став ідеєю, а ми робітники, які її здійснюють. "І на оновленій землі врага не буде супостата". Ми працюємо для того, щоб його не стало.
— Насмілюсь нагадати, що ви й Шевченкові робили закиди, — усміхнувся Грималюк.
— Маєте на увазі мої роздуми про так зване "братання з вольними ляхами" до унії? Ви ж самі розумієте: не було такого братання. Це вплив Броніслава Залеського, який разом з Шевченком відбував муштру в Оренбурзі. Не було у нас ніколи спільноти з шляхтою, бо ще до унії стяли голову Іванові Підкові на львівському Ринку, і ще не було унії, коли підняв повстання Наливайко. Який там "тихий рай"… Проте заклик Шевченка до братання з поляками актуальний, та здійснитись воно може тільки тоді, коли зникне соціальна й національна нерівність… Кожна ідея живуча, коли вона дає себе формувати залежно до обставин. Не треба робити з поезії Шевченка догму на зразок догм церковних, де не можна додати ані відняти слова. Ідея Шевченка — не закостеніла формула. Ви думаєте, що Тарас вважав себе непомильним? Зовсім ні! Це ми із своєї амбіції й лінивої звички пригрітися та заспокоїтися біля авторитету накладаємо табу на думки генія, які іноді стають невигідними для вжитку, саму ж ідею намагаємось подати зашкарублою, чавунною, забуваючи, що суспільний організм — не вилита статуя; та й та піддається корозії…
— Маєте рацію, — Грималюк відкинувся на спинку фотеля: бар’єр між ним і Франком був подоланий. — Ідея, скажу як фахівець з електротехніки, це ніби світло жарівки, вік якої залежить від міцності волоконця, протягнутого між електродами. Якщо волоконце слабке, жарівка світить недовго… Щось я ще хотів сказати… Ага, про світло. Була в мене смішна пригода. Якось я повертався з Мотронівки поштовим возом до залізничної станції. Серед ясної ночі раптом на мене впала злива світла, місяць згас: по небосхилу повільно зсунулася велика куля астероїда, залишаючи по собі довгу сіру смугу. Зачарований, я згадував про це світло в листах до друзів. Та ось двома роками пізніше віденська поліція забрала у мене листи. Потім мені їх повернули: слово "світло" всюди було підкреслено червоним олівцем, як символ підозрілої ідеї, для Австрії небезпечної.
Франко засміявся. Його щирий молодий сміх знищив рештки бар’єра між ним і Грималюком, поет сказав:
— З поступовими ідеями, професоре, власть імущі завжди боролися й борються, це нормальний стан речей. Та от справжня біда, коли високі ідеї беруться здійснювати ідеалісти. У молодості я знав такого, не буду називати прізвища. Під час нашої студентської мандрівки 1884 року був серед нас отой ідеаліст, він з хворобливою побожністю поклонявся Драгоманову: носив з собою портрет ученого і в хатах, де ми ночували, вішав його над своїм ліжком, знімаючи перед тим зі стіни ікону. Та одного разу ідеаліст забув уранці забрати з собою портрет, а за нами нюшкувала поліція. Поліцаї оглянули хату, де ми ночували, побачили портрет Драгоманова на стіні й забрали невинного мужика до цюпи… Треба, щоб ідеї втілювали в життя розважливі люди.
— Ви маєте ще когось на увазі?
— Та хоча б Куліша…
Адріана зупинила мене, нагадала про Ольгу Федорівну, про яку я й не мав наміру далі вести мову.
— Ви ж знаєте, якою вона була, — розвів я руками.
— Якою вона стала — так буде точніше. І чи треба нам беззастережно приймати її характеристику з уст покійного академіка Возняка? — В голосі Адріани вчулося стримане роздратування, а я здивувався з такої обізнаності археолога в біографії Франка. — Вам, звичайно, більше підходить Ванда Патковська. Я нічого супроти неї не маю, але ж треба пам’ятати, що в кожної жінки є свій вівтар. Що віддала на нього Ольга Хоружинська, ви не подумали. І що ви знаєте про неї?
— А ви?
Ольга Хоружинська стояла в отворі дверей, спершись плечем до одвірка. Насторожено дослухалась, чи не кличе хворий Андрій з верхньої кімнати, й невідривно споглядала двох мужів, які в розмові дошукувалися стежок один до одного і, знаходячи їх, заглиблювались у щораз приязнішу бесіду. Відчула, як припливає до серця добре й тихе почуття поваги до людини, котра майже тридцять років прожила поруч з нею, — найближчої й водночас відчуженої холодним і містким іменем "Франко". І зболене невдачами й кривдами, переобтяжене славою чоловіка, стомлене його вимогливістю й жорстокою безжальністю до себе й до неї, вивершене гордістю за нього, іноді втішене його ласкавістю серце б’ється в цю мить для Франка. Б’ється в цю мить для улюбленого первістка Андрія, який страждає жорстокими болями голови й епілепсією, для Тараса й Петра, котрі десь ловлять без батька рибу в Черемоші, і для Ганни, що поїхала на Україну в гості до материної родини, — б’ється серце для сім’ї великого Франка, супутницею якого випало стати їй.
Їй одній. Не пішла з ним ні Ольга Рошкевич — романтична й полохлива красуня, ні скромна вчителька Юлія Шнайдер, ні холодна Юзефа Дзвонковська, ані фальшива Целіна Зигмунтовська — всі збоялися тої заманливої й непевної, кам’янистої й тернистої дороги, якою справився іти Франко. Лише вона одна не побоялася, хоч знала добре, що бере на свої плечі тягар Франкового чину, непокори, вдачі й слави.
Чим віддячила їй доля за таку жертовність? Для Франка порвала вона із своїм середовищем і увійшла в нове, на його книги й видання віддала свій посаг, виховала дітей, заради нього бідувала, рахуючи кожен гріш, разом з ним пережила моторошний страх перед розгнузданими вшехполяками, а за те — не всі втішилися, коли приїхала молодою дружиною Франка до Львова, ніхто не помітив сліз її радості, коли в Третьому залі університету відбулася тріумфальна габілітація[50] Франка, ніхто не бачив відтак її сліз розпуки, коли Франка не допустили на університетську кафедру, ніхто не жалів, що скромно вдягнена, що сама обшиває дітей і чоловіка, ніхто ніколи не захопився її обличчям — кожен дошукувався іншого, котре прозирало крізь рядки поезій "Зів’ялого листя", — і вималюються в пам’яті поколінь портрети жінок, які зраджували Франка й ним погорджували, її ж забудеться.